Глава 5

Через два дні дороги Юстина нарешті приїхала до графства Оліастер.

Декомін плавно зупинився біля великого світлого маєтку. Попри гарну погоду, будинок здавався похмурим.

Дівчина взяла валізу й вийшла.

До неї відразу підійшов літній чоловік у темному костюмі.

— Панна Юстина Кришталь?

— Так.

— Графиня Віола чекає на вас. Прошу за мною.

Юстина кивнула й рушила слідом.

Усередині маєтку було тихо. Незвично тихо для будинку, у якому мешкає багато людей.

Дворецький провів її довгим коридором.

Біля одного з великих вікон стояв хлопчик років дванадцяти.

Він дивився в сад.

Почувши кроки, хлопчик обернувся.

— Ви панна Кришталь?

— Так.

— Ви приїхали через батька?

Юстина уважно подивилася на нього.

Темне волосся, сірі очі, втомлений погляд.

— Ти Пилип?

Хлопчик кивнув.

— Мама сказала, що ви приїдете.

— Так.

Пилип кілька секунд мовчав.

— Ви зможете сказати, чому він повернувся?

Юстина не відразу знайшла відповідь.

— Саме це я намагаюся з'ясувати.

Хлопчик опустив погляд.

— Батько не був поганою людиною.

— Я цього й не припускаю.

— Тоді чому всі його бояться?

Юстина мовчала.

Вона й сама не знала відповіді.

— Пані графиня чекає, — нагадав дворецький.

Пилип відійшов убік.

— Якщо захочете поговорити, я буду тут або в бібліотеці.

— Дякую.

Хлопчик ледь помітно кивнув.

Віола Ендель зустріла її в робочому кабінеті.

На столі лежали листи, документи й карти земель.

Схоже, королева не перебільшувала: графиня справді займалася справами чоловіка.

Віола підвелася назустріч гості.

— Панно Кришталь.

— Графине.

Жінки привіталися й сіли.

Юстина уважно подивилася на господиню маєтку.

Втомлена.

Бліда.

Але трималася вона напрочуд впевнено.

— Король писав, що ви хочете поговорити про мого чоловіка.

— Так.

Віола сумно усміхнулася.

— Тоді ставте запитання.

— Я хочу зрозуміти, яким він був в останні тижні перед смертю.

Графиня задумалася.

— Стурбованим.

— Через що?

— Не знаю.

— Він нічого не пояснював?

— Ні.

Віола опустила погляд на свої руки.

— Але він змінився.

— Як саме?

— Часто про щось думав. Перевіряв документи по декілька разів. Майже не спав.

Юстина відразу насторожилася.

— А раніше?

— Раніше такого не було.

— Він когось боявся?

— Мій чоловік не був боягузом.

— Це не відповідь на моє запитання.

Віола сумно посміхнулася.

— Так, мабуть, боявся.

У кімнаті запала тиша.

— Чого саме?

— Не знаю.

— Він не говорив?

Графиня похитала головою.

Потім раптом завмерла.

— Хоча...

Юстина відразу подалася вперед.

— Що?

— За кілька днів до від'їзду до столиці він сказав дивну фразу.

— Яку?

— "Якщо зі мною щось станеться, не довіряй першій версії подій".

У Юстини похололо всередині.

— Саме так і сказав?

— Так.

— І більше нічого не пояснив?

— Ні.

Юстина мовчки обдумувала почуте.

Людина, у якої просто мало зупинитися серце, не говорить таких речей.

— А чому він їхав до короля?

— Через справи земель.

— Тільки через них?

Віола вагалася.

— Наскільки мені відомо — так.

Юстина відчула, що жінка чогось не договорює.

Але тиснути зараз не стала.

Вони говорили ще майже годину.

Про здоров'я Митрофана.

Про його звички.

Про останні тижні перед смертю.

Проте головне Юстина вже почула.

Митрофан очікував неприємностей.

Можливо, навіть небезпеки.

І це сталося саме тоді, коли він поїхав до столиці.

Увечері служниця провела Юстину до гостьової кімнати.

Залишившись сама, дівчина сіла біля вікна.

За склом повільно сутеніло.

Вона згадала слова Віоли.

"Не довіряй першій версії подій".

Якщо граф справді передчував небезпеку, то його смерть могла бути зовсім не випадковою.

А якщо смерть не була випадковою...

Тоді й повернення з могили могло мати зовсім іншу причину, ніж усі вважали.

І вперше від початку розслідування Юстина подумала, що шукає не просто пояснення магічного явища.

Можливо, вона розслідує вбивство.