Глава 4

Уночі Юстина прокинулася від ричання.

Спочатку їй здалося, що це сон. Але звук повторився. Низький, глухий, моторошний.

Дівчина різко сіла на ліжку.

Ричання лунало просто за дверима її кімнати.

Сон зник миттєво.

Юстина завмерла, прислухаючись.

За дверима знову почулося ричання. Потім настала тиша.

Дівчина обережно підвелася з ліжка.

Вона не боялася мертвих. Принаймні так завжди вважала. Але зараз її серце билося швидше, ніж зазвичай.

За дверима пролунали важкі кроки.

Повільні. Неквапливі.

Хтось постояв ще трохи, а потім пішов.

Кроки поступово стихли в коридорі.

Юстина ще довго не наважувалася відчинити двері.

Лише під ранок їй вдалося трохи задрімати.

Зранку вона одразу попросила зустрічі з королем.

Віольмій прийняв її в невеликому кабінеті. Поруч стояв Златослав.

— Уночі біля моїх дверей хтось ричав, — сказала Юстина. — А потім пішов.

Король навіть не здивувався.

— Це був Митрофан.

— Ви так упевнені?

— Так. Він часто стоїть біля дверей нових людей. Але ніколи не намагається увірватися до кімнати.

Юстина насупилася.

— А він виходить зі своєї кімнати тільки вночі?

— Ні. Надписи він робив увечері.

— Тобто вдень його ніхто не бачив?

— Наскільки нам відомо — ні.

Дівчина задумалася.

Щось у цій поведінці не складалося.

— Панна Леодія виходила і вдень, — тихо сказала вона.

Король поглянув на неї з цікавістю.

— Ви бачите відмінності?

— Уже декілька. Леодія не погрожувала людям. Не залишала написів. Не ричала. І не ховалася вдень.

— І що це означає?

— Поки не знаю, — чесно відповіла Юстина. — Але це означає, що випадок Митрофана не схожий на жоден із відомих мені.

У кабінеті запала тиша.

Златослав обмінявся поглядом із королем.

— Тоді що ви пропонуєте? — запитав Віольмій.

— Поговорити з його родиною.

— З Віолою та Пилипом?

— Так.

Король кивнув.

— Це розумно.

— Якщо хтось знає, що відбувалося перед смертю графа, то саме вони.

— Я вже відправив листа графині, як і обіцяв учора, — сказав король. — Вас чекатимуть у графстві Оліастер.

— Тоді я вирушу негайно.

— Бажаю успіху, панно Кришталь.

За годину Юстина вже сиділа в декоміні.

Столичні вулиці залишалися позаду.

Попереду чекали два дні дороги.

Дівчина дивилася у вікно й перебирала в пам'яті всі відомі факти.

Повсталий граф не поводився як інші.

Він писав повідомлення.

Лякав королівську родину.

Приходив до дверей нових людей.

Ричав уночі.

І чомусь уникав денного світла.

Що більше Юстина думала про це, то сильніше відчувала тривогу.

У книжках не було нічого схожого.

А це означало лише одне.

Або всі дослідники до неї помилялися.

Або Митрофан Ендель був чимось значно страшнішим за звичайного повсталого.

Декомін плавно ковзав дорогою.

Попереду на неї чекало графство Оліастер.

І родина людини, яка не повинна була повернутися з могили.