Глава 1

Юстина зайшла в їдальню — і одразу зрозуміла, що це не звичайний сімейний вечір.
За столом сиділа вся родина: мама, тато, тітка Кіра, брат Стефан із дружиною Марією, сестра Сніжана з Антоном. Окремо — діти: Віктор і Віталій, а також Вадим.
І ще гості. Чужі. Пильно мовчазні.
Леонід. І його батьки — пані Олена та пан Руслан.
— Юстино, присядь, — сказала мати.
Вона не сіла одразу.
— Що він тут робить?
— Він прийшов тебе сватати, — відповів батько.
Тиша впала різко, як вирок.
Юстина перевела погляд на Леоніда.
— Леоніде, як ви ставитеся до науковиць?

— Юстино! — різко обірвав її батько.
— Я вважаю цю справу не жіночою, — холодно сказав Леонід.
Цього вистачило.
— Тоді вам не сюди. Мені не потрібен чоловік, який вирішує, ким мені бути.
За столом стало так тихо, що чути було дихання.
— Ви ж казали, що вона порядна дівчина! — розгублено мовила пані Олена.
— Ми й самі так думали… — тихо відповіла мати Юстини.
Родина Леоніда підвелася майже одночасно. Він пішов першим.
Але біля дверей зупинився.
— Ти ще пошкодуєш. Такого, як я, не відпускають.
— Відпускають. Я щойно це зробила.

Він вийшов.
Гості роз’їхалися.
Тітка Кіра затрималася останньою.
— Якщо що… двері мого маєтку завжди відкриті.
Коли в домі стало порожньо, батьки зайшли до її кімнати.
— Десятий! — різко кинула мати. — ДЕСЯТИЙ хлопець!
— Ми думали, ти зламаєшся при родичах! — додав батько. — Наступного разу покличемо всіх!
— Кличте хоч усе місто, — спокійно відповіла Юстина. — Якщо він не приймає мене, я все одно скажу “ні”.
— Ти залишишся сама!
Вона підвела погляд.
— Краще сама, ніж поруч із тим, хто хоче мене змінити.

У цей момент у двері постукали. До кімнати зайшла служниця.
— До панни Юстини прийшов якийсь пан.
Юстина підвела погляд.
— Проведіть його.
Вона спустилася на перший поверх.
Чоловік у темному плащі стояв рівно, без зайвих рухів.
— Доброго дня. Ви Юстина Кришталь?
— Так, це я.
— У королівському замку з’явився мертвий. Він становить загрозу для королівської родини. Ви візьметеся за його заспокоєння?
Юстина на мить озирнулася на батьків. Вони мовчали, але їхні погляди були невдоволені.
— Так. Я згодна. Коли вирушаємо до столиці?
— Прямо зараз.

— Мені потрібен час, щоб зібратися.
— У вас є година. Я чекатиму.
— Добре.
Юстина розвернулася й піднялася до своєї кімнати.