Розділ 1

КЕТ

два місяці потому

Всі довкола вдавали, що нічого не сталося, продовжували жити звичним життям, будувати плани. А ти кожної ночі прокидалася в холодному поту. Тобі снився лиман. Холодні хвилі, що билися об край і берег, який танув під ногами, немов полуничне морозиво в серпневу спеку. Ти все думала, що якби ти пішла за нею раніше, або не відпускала її зі свого поля зору? Що якби ти була кращою подругою для неї? Але вже нічого не змінити. Ді не має і весь світ втратив свої барви. Вона робила його різнокольоровим, живим, а ти пручалася доводячи, що тобі це не потрібно. Ти помилялася. Вона була потрібна тобі. Але вже запізно.

Ти взуваєш свої капці-зайці, які колись принесла до твого дому Діана. Здається, то був твій п'ятнадцятий день народження. Ти хотіла бути дорослою, а Ді говорила, що зайці цьому не завадять. Вона мала рацію. Ти любила їх, хоч вони встигли втратити форму та розлізтися місцями. Мати говорила, що їх потрібно викинути, та ти не могла. Не зараз.

Ти бредеш до ванни. Холодна вода обпікає шкіру приводячи тебе до тями. У відображенні старого дзеркала на тебе дивиться зовсім інша Кет. Щось змінилося. І це зовсім не те чого ти прагла. Бліда шкіра, сірі мішки під очима. Ти перестала нормально спати з того часу, як тобі сниться лиман. Ніхто не спав. Ти знала це зі спільного чату, який створила Ді перед поїздкою.

Спочатку всі мовчали. Та ти бачила, як світиться зелений кружечок “онлайн” біля їх імен.

«Чому не спите?»
«Безсоння…»
«Не можу заснути.»
«Цей дощ бісить.»
«Її більше не має.»

В ті дні коли чат оживав ти відчувала, що вас і досі щось об'єднує. Ти не самотня. Та це було лише ілюзією. Ти хотіла в це вірити, бо не знала з чого почати нове життя. Як перегорнути сторінку і почати все з початку. Але жити минулим була готова лиш ти. Чат швидко стих, залишаючи тебе віч-на-віч зі своїми страхами.

Було рано. Сонце тільки починало сходити, але ти все одно не могла заснути. Одягнула старі кросівки, схопила телефон і увімкнувши улюблені пісні в навушниках вибігла на подвір'я. Серпнева прохолода надавала сили. Ти вибігла на головну вулицю, що вела до центрального парку. З усіх маршрутів цей був відомий тобі найкраще. Навіть заплющивши очі ти могла з впевненістю сказати, коли треба звернути. Ти відчуваєш, як легені наповнюються повітрям і тобі стає легко. Закриваєш очі та рахуєш до десяти, тут біля куща магнолії є невеличка доріжка звернувши на яку, можна скоротити дистанцію. Ти знаєш це, бо тільки так ти могла обігнати Ді. Тобі ніколи не вдавалося прибігти першою, але ти не покидала надії, що одного разу це станеться. Ти прискорюєш темп, музика в навушниках лунає так голосно, що ти не чуєш ні пташок, як починають прокидатися і зустрічають перші ласкаві сонячні промені, ні сигналу авто, що зупиняється в метрі від тебе і свист коліс лунає всією вулицею.

- Ти що здуріла? - лунає чийсь голос, що здається тобі напрочуд знайомим.

Дверцята гупають і ти засліплена фарами впізнаєш знайому фігуру.

- Містер Дук?

Ти перелякано дивишся на нього вдаючи, що це лише випадковість. Але ніхто не бігає з закритими очима по проїжджій частині просто так.

- Катріна!- його голос звучить зухвало вимагаючи пояснень.

- Пробачте, я …

- З тобою все добре?

- Так, я просто… заслухалася, - ти дістаєш з вуха навушник, ніби доказуючи йому, що все так і було.

- Може відвести тебе додому?

- Ні, все добре, - ти видавила ледь помітну посмішку, але здається він не повірив. - Правда, - ніби це змогло його переконати.

- Добре,- він знову дивиться на тебе з недовірою, але не вирішується додати щось ще. - Пробач, я поспішаю.

- Так, звісно, - перебиваєш його на півслові. - Передавайте вітання місіс Дук.

Та він не відповідає. Сідає у свій старенький Ніссан і вивертаючи кермо їде геть залишаючи тебе саму на дорозі.Ти й не помітила, що забігла так далеко. Будинок Діани стояв в кількох метрах від тебе, світло не горіло. Ваш маршрут з Ді завжди закінчувався біля її дому і ось ти тут. Стоїш осторонь спостерігаючи за тим, як сірі стіни будинку наповнювалися сонячним світлом. Для того, щоб ввести у своє життя звичку потрібен двадцять один день. Та чому ніхто не говорить про те, як потім цих звичок позбутися? Тебе це бісить, бо найменше чого б ти хотіла це кожного дня опинятися тут просто тому що твоє тіло, хочеш ти чого чи ні, веде тебе знайомими маршрутами, приводячи в саме пекло твоїх спогадів.

Ти повертаєшся додому, коли вже всі прокинулися. Мати готує сніданок, цілує тебе в чоло. А за годину ти сидиш в кабінеті шкільного психолога разом з тими, кого ще вчора ти називала однокласниками. Після тієї ночі ви всі були вимушені ходити до шкільного психолога. Хтось частіше, хтось рідше. Але, здається, що всім стало краще. Вони змирилися. І тільки одна ти вдавала, що все в нормі.

- Напевно ви здогадуєтесь, чому сьогодні я попрохала вас зібратися?

Не кожному шкільному психологу доводиться зіштовхуватися з загибеллю учня. Міс Робб справлялась не погано, або ж вона хотіла так думати. Учні переглядалися не до кінця розуміючи в чому справа. Ти дивишся на дошку де міс Робб повільно виводить дати. Третє серпня. Тебе кидає в піт від розуміння в чому насправді справа.