Пролог

- Ді!

Тут було мокро й слизько. Дощ накрапав все сильніше і волога трава перетворювалася на суцільну ковзанку. Кет обережно пробиралася до схилу. Її голос звучав напружено, немов струна гітари. Були часи, коли звучанням її сопрано захоплювалися і пророчили велике майбутнє, але зараз в ньому не відчувалося нічого прекрасного, лиш страх, що пускав своє коріння глибоко в середину.

- Ді!

Вона повторює знову, сподіваючись почути відповідь. Тут занадто темно, щоб розібрати хоч щось, але їй вдається. А, можливо, хочеться вірити, що вдається. Тільки це не допомагає. Єдине джерело світла ховається за хмарами перетворюючи місцевість в таємничий лабіринт з якого є лише один вихід.
Колись вона вірила, що темрява може поглинути все. Забрати з собою всі твої страхи, варто лиш дочекатися світанку. Але куди зникає темрява? Чому вона кожної ночі повертається? Можливо, весь секрет в тому, що вона живе в тобі? Що як ти і є темрява?

- Ді, облиш це. Де ти?!

Вона повторяла її ім'я все ще сподіваючись, що почує знайомий голос. Але у відповідь лиш дощ тарабанив по кам’яному схилу збільшуючи свій темп. Кет знову і знову озиралася довкола, голосно викрикуючи ім’я найкращої подруги. Здавалося, що чим голосніше вона кричить, тим більше шансів, що щось може змінитися.

Тут не було нікого. Лише рожева стрічка Ді, яку та любила заплітати у волосся лежала серед трави. Кет чула, як там внизу хвиля підіймається і б’ється об схил з такою силою, що кров застигала в венах. Кет було страшно. Страшно подивитися вниз, страшно втратити рівновагу, страшно зустріти реальність.

Та вона лише відтягувала прийняття правди. Вона боялася, але стоячи на краю схилу і спостерігаючи за тим, як хвилі шалено б’ють об каміння їй все було зрозуміло.

Кет витягла з кишені телефон і швидко почала набирати знайомий номер.

Відповіді не послідувало.

Вона лишилася сам на сам зі своєю темрявою.