Розділ 2

Соня

Насамперед після того, як Віталі вийшов, я озирнулася. Звичайний, трохи скромний за моїми мірками будиночок. Не хороми, звичайно, до яких я звикла, але все найнеобхідніше для початку у мене є. Та й все ж таки затишніше, ніж у номері готелю.

Я підійшла до свого рюкзачка, відкрила його та завмерла в роздумах. Ех, знала б, що мені так швидко зустрінеться мій знайомий, я більше взяла б доглядових засобів. А тепер як я прийматиму ванну без своєї улюбленої пінки? Все-таки доведеться приймати душ. А я так хотіла б трохи поніжитися...

Сердито смикнула з рюкзака косметичку з маленькими пляшечками улюблених косметичних засобів. Буду уявляти, що я раптово поїхала на відпочинок і не встигла нічого взяти з собою. Щоправда, на відпочинок зі мною завжди їздить окрема валіза моєї косметики та різноманітних засобів... Гаразд, уявлю, що в аеропорту її загубили. На жаль, таке буває.

Підійшовши до душу, роззулася та гидливо подивилася на білу мармурову поверхню. Сподіваюся, тут хоч би прибирали. Замружилася та ступила туди напедікюрними пальчиками. Вимила голову та блискавично сполоснулася. Потім витерлася своїм рушником та накинула на себе ті ж речі, в яких була одягнена до усього цього. Тільки білизну поміняла, оскільки одягати ту саму після того, як помилася, було неймовірно гидко.

Без косметики у дзеркалі в чужому будинку я виглядала дуже дивно. Тому я швидко нанесла легкий макіяж (а раптом мене побачить Віталік?), який потім поправлю на вечірній, який більше підходить для клубу, та витягла підручник з економіки.

Розклавши мокре волосся по плечах, я пірнула в улюблений предмет. Вирішувала завдання, виписуючи цифри рівними рядами в свій улюблений блокнот, задумливо дивилася на кінчик ручки, ніби намагаючись знайти там відповіді на складні для мене питання, іноді заглядала в інтернет, щоб проконсультуватися з незліченними сайтами (але частіше я все ж таки ламала голову самостійно, зате потім ловила такий кайф від успішно вирішеного завдання, що коштували кожну хвилину тих мук!).

- Ого, - свиснув поруч хтось, - нічого собі ти розумієш!

Я миттю підвела голову та зустрілася зі знайомими очима.

- Вибач, Сонь, - відразу відреагував на це Віталік, - я стукав, але ти не чула, - на обличчі його справді був вираз провини. – Я тебе перекусити хотів покликати. Слухай, а ти це сама вирішила? - він кивнув на блокнот, що лежав переді мною.

- Ні! У тебе списала! - гіркота в душі, навіть без будь-якого мого на те бажання, вилилася в мої слова.

- Ну, пробач, - відразу ж дав задню хлопець. – Просто я не думав, що ти така розумна… – він замовк, підбираючи слова.

- Блондинка? – підказала я з гіркотою.

- Сорян, Соню, - спробував загладити свої «думки» Віталік. – Але ж я з тобою близько ніколи не спілкувався.

Я з тобою також, Віталіку. Але це не означає, що я думаю, що ти просто накачаний гарненький, але дурненький красень.

Хоча, треба визнати, що хлопець був дійсно гарним та викликав у мені певний інтерес. Не такий, як пишуть у книгах, але там, напевно, все брешуть, і такого, що дух захоплює, мурашки юрбами бігають та пальчики піджимаються, просто не буває.

- Проїхали, - спробувала я посміхнутися.

– Добре, – підхопив мою посмішку Віталік. - Ходімо перекусимо. Там мати бутерброди приготувала.

Мати???

***

Дивлячись у мої очі, що в ту ж мить розширилися, Віталік намагався зрозуміти, що саме відбулося не так. Адже хлопець пропонував мені поїсти зараз від щирого серця. От тільки не могла ж я йому сказати, що не планувала так швидко познайомитись із його мамою.

Крім того, слова «приготувала» та «мама» взагалі не вкладалися у моїй свідомості. Справа в тому, що моя мати взагалі ніколи нічого не готувала. Реально. Жодного разу.

Тому зараз я навіть і не знала, що саме потрясло мене найбільше.

- Якщо хочеш, давай я принесу тобі сюди, - повільно промовив хлопець, все ще намагаючись зрозуміти, що зі мною відбувається.

- Ні! - майже пискнула я. - Не треба сюди, - подумавши, що його мама старалася, я вирішила дати задню. - Ходімо. Я готова.

Я, звичайно, брехала відчайдушно. Я взагалі не була готова - це мені підтвердив швидкий погляд у дзеркало. Волосся вже давно висохло, але знаходилося в такому безладді, що я б навіть перед своєю покоївкою не з’явилася б у такому вигляді, не те, щоб перед мамою свого друга.

- Іди перший, - швидко виштовхала Віталіка за двері, - я за тобою, - моментально витягла з кишені джинсів якусь резинку та зав'язала волосся у хвіст. Добре хоч додумалася легкий макіяж на себе до цього накласти. Інакше була б схожа на печерну людину.

Тим часом хлопець вів мене доріжкою до великого будинку. Ми йшли повз басейн, і я ненароком порівняла цей маленький жабник з тим розкішним водоймищем, яке було в моєму дворі.

Мотнула головою, проганяючи сумні думки (адже я дійсно щиро любила батьків та любила наш будинок) і поспішила за Віталіком. Незабаром ми досягли скромної триповерхової будівлі.

- Проходь, - хлопець відчинив мені двері, що явно вели в якесь допоміжне приміщення. Я мимоволі скривилася, розуміючи, що вдома за всі роки життя я жодного разу не була на кухні чи інших приміщеннях, які взагалі-то були призначені для слуг.

Маску гидливості я не встигла прибрати, як одразу ж натрапила на оцінюючий погляд карих очей якоїсь жінки.

- Мамо, познайомся, це Соня, - Віталік був привітний та милий. - Соню, це моя мама, Лідія Олексіївна.

- Дуже приємно, - збрехали ми з нею в унісон. Упевнена, що їй було так само «приємно», як і мені. А це означає, що «ніяк».

- Будь ласка, проходь, Соню, - проте ввічливо запропонувала мені Лідія Олексіївна, вказуючи кудись рукою. І це «кудись» було буквально на пару кроків далі від мого поточного розташування.

– Куди? - розгубилася я. – Ми що, будемо на кухні? – здається, на моєму обличчі позначилася найвища форма подиву.