І Глава «Труп у поліцейському участку»

- Все було так чудово, - сміюсь - так красиво, - сміюсь ще сильніше - з чого почалося це? – тремтячим голосом я крикнула в нікуди…Я задумалась, із чого же це все почалось, це все, те що зробило мене маніяком, убивцею, - Але не хотіла цього! Ця хвороба – мені слід вилікуватись! Чому мені ніхто не сказав, що таке можливо?.. Сумно, на душі сумно...
«А часом, коли я - сама не своя. 

І в голові - дивні думки, i на душі сумно...
 Згадаю я очі твої, і все стає мов навпаки -  
Теплим таким...»
Висока дівчина з яркими медовими очима, які були залиті кров'ю, підійшла до воріт поліцейського участку. Тот  на диво не був закритим. Вона зайшла в будинок і зразу же з сльозливими очима почала горланити:
- Я убила людину! Затримайте мене будь-ласка! - крикнула вона, оглянула віконце і почала згинати руками стару залізну решітку що була приварена прямісінько до пластикової рами вікна із-за чого появились невеликі виїмки у місці їх приварки.
В місці виїмок рама почала тріщати, але особливої реакції від п'яного і сонливого поліцейського  не було. Хоча і сидів коло віконця зі злипаючими очима.
- Та невже ви не бачите мене?! - крикнула вона, на її криваве плаття, білого кольору, почали капати солоні сльозинки  - Я здаюся! Зв'яжіть мене!
Чоловік їй не відповідав, в загальному - йому казалось що коло нього примара, він встав, взяв стакан із стола і відправився в столову. 
Дівчина була здивована поведінкою і оглянувши те що зробила з залізною решіткою, виламала кусок залізного прута і мовила:
- Якщо ж так, то, я доб'юся судимості хоча би посмертно, жаль тут камер немає...Вибач мама, бабуся і найбільше ти...- тихо прошепотіла останні слова і вже хотіла ввіткнути собі в горло прута, закрила щосили очі і зжала зуби, вигнула спину, і ніби, хтось відчинив двері, дівчина сразу же озирнулась і її великі очі розплющились - Ти? Не мерт...- не договорила вона і як упала на пильну плитку.   
З її сумки випала велика книжка. Та людина підійшла ближче і взяла книгу і вибігла з будинку...
«04.05.2017
Чомусь, я рішила завести щоденник, не знаю, чи буде з цього щось, чи я про нього по-забуду як завжди – невідомо.
Це був солодка ніч, запах квітучого охопив весь населений пункт, однак, я не почувала ніякого іншого запаху, крім сморід крові біля скотобійної. Це мало втамувати мою спрагу...
Мені легко було перестрибнути через, на диво маленький огорожу. Охорони не було, адже мало кому здалось, це вонюче місце де здихають тварини. Я прудко закинула камінням у вікно з дерев'яною рамою. У відображені було видно мої залиті кров'ю очі:
-Треба чим по-швидше справитись з цим ділом, поки мені не стало ще гірше – подумала я це в голос.
Тремтячи, я тяжко перебираючи ногами, направилася до вікна, я прекрасно зрозуміла, що за ці декілька секунд можу навіть померти, адже якщо начався процес – його не відмінити...
За хвилину я залізла через то віконце, нюх був у мене чудовим, тому я оказалась у правильній кімнаті – саме тут залишились відходи від судячи по запаху, що відчувала я – телятини, направившись у той куток де знаходились відра з мисками де було написано старою краскою «Отходы», я взяла вонючу, тяжку миску і випила всю кров яка була перемішана з водою, смак був неначе у сирого м'яса, однак, тепер я зможу продержати ще 1 місяць головне побільше їсти печінку, рибу і інколи якісь рослини, як петрушка.
На жаль, як виразився лікар - у мене сильна недостача заліза і вітаміну D, говорить це якась генетична патологія, після прописав був ліки - але я не змогла їх пити, мене від них нудило і ставало ще гірше. Після зазначив за прилежну суму - обстеження, але я відмовилась, сама даже не помню чому, хоча, я все частіше почала замічати що забуваю елементарні речі. Можливо це також сталося від тих ліків, адже до того - в мене не було провалів в пам'яті, в загалі я багато чого пам'ятала!
Що ж, після цього стало краще, я не була голодна...
І все напевно закінчилось би, якби не появився охоронник. Це був молодий чоловік, нормальної статури, на його лиці було не порозуміння, в руках пістолет. Він декілька секунд стояв і поглядав на мене, благо моє лице було в кров'янці. Признатись чесно, мені слід було би тікати, але я також просто стояла і дивилась на нього.
Однак, прийшовши до тями я замітила що моє тіло знову повне сил і вистрибнула через вікно. Чоловік сказалося хотів відпустити гачок на пістолі, але куля так і не появилась...»