28 Влад

Закінчивши з приготуванням сюрпризу для Віки, я поглянув на годинник. До нашої зустрічі залишалось не так вже й багато часу.

Діставши телефон, я набрав номер нашого водія, Сергія.

- Ну, що все добре? Андрій пустив тебе? - Відразу запитав він.

- Так, Сергію, дякую, що знову домовився зі своїм другом. Це просто неймовірне місце, - промовив я, посміхаючись.

- Думаєш я цього не знаю? Знаєш, скількох дівчат я так вразив, - сміючись, сказав Сергій.

- Я б ще хотів попросити дещо у тебе... 

- Проси. Мій молодший брат так радіє тій ігровій приставці, яку ти йому подарував, Владе, що я твій боржник ще надовго.

- Я б хотів, щоб ти привіз піцу, суші і гарячу каву сюди близько сьомої вечора. Зможеш це влаштувати?

- Легко.

- Чудово. Я зараз переведу тобі гроші на карту, - зрадівши, промовив я.

Подякувавши Сергію, я пішов до Віки додому. Раніше я ніколи не водив дівчат у подібні місця, тому не знав того, як відреагує Віка.

Мені там подобалось, тому я хотів, щоб і Віка відчула те ж саме. За своїми хвилюваннями і роздумами, я й не помітив, як дістався до будинку, в якому мешкала Віка Тихоновська.

Я прийшов трішки раніше, тому довелося почекати, але то були дрібниці.

Через деякий час з під'їзду вийшла Віка. Побачивши її, я посміхнувся. Вона була така мила і гарненька.

- Довго чекав? - запитала вона, підійшовши ближче.

- Хвилин десять, - усміхнувшись, відповів я

- Треба було зателефонувати мені і сказати, що ти вже прийшов. Я б вийшла раніше.

- Все добре... Готова до маленької пригоди?

- Звучить інтригуюче... Готова! - Весело сказала дівчина.

Трішки повагавшись, я взяв Віку за руку. Я думав, що вона висмикне її, як зробила це, коли вони йшли разом з Макаром, але цього не сталось.

Я ледь не підстрибнув від радост. Чого тільки мені коштувало вдавати спокій ...

Всю дорогу до місця призначення Віка намагалась випитати у мене про те, куди ми йдемо, але я не піддавався, бо не хотів зіпсувати сюрприз.

Коли ми піднялися на дах багатоповерхівки, я видихнув з полегшенням, бо побачив, що дівчині тут сподобалось.

Це було видно одразу. Віка підійшла до краю, подивилась на місто і захоплено промовила, що це щось неймовірне.

І от тут я завис. Бо вітер трохи розкуйовдив їй волосся, щоки порожевіли, а очі світилися так, ніби я реально зробив щось круте, а не просто домовився з охоронцем.

- Подобається? - Запитав я, підійшовши до Віки.

- Дуже!  Ти часто когось сюди водиш?

- Ні. Це моє секретне місце, - усміхнувшись, відповів я.

Помітивши, що вітер розтріпав дівчині волосся, я обережно заправив пасмо їй за вухо.

Задзвонив мій телефон і я відволікся. Виявилося, що це був Сергій. Він повідомив, що вже все привіз і несе нам на дах.

Забравши у Сергія пакети, я ще раз йому подякував. Я вийшов йому на зустріч, бо не хотів, щоб він побачив Віку.

Невистачало ще, щоб він ненароком проговорився про все це перед Макаром.

Я розклав все на ковдрі, яку ще раніше тут розстелив і покликав Віку.

- Ого! Владе, та ти цілий бенкет нам влаштував, - промовила дівчина, сідаючи поруч зі мною.

- Тримай. Здається, що кава ще не зовсім остигла, - сказав я, простягаючи для Віки каву.

- Дякую.

Ми їли і розмовляли про школу, про дурні контрольні, про те, як важко не заснути на уроці історії.

Я ловив себе на думці, що мені з Вікою дуже легко і комфортно.

- А Макар тут був? - Раптом запитала вона.

- Що? - що перевитав я, відкашлявшись, бо ледь не вдавився кавою.

- Ну... він же твій брат. Може ти теж приводив його сюди, - спокійно сказала Віка.

В цей момент я відчув, як весь напружився, бо не розумів, чому вона згадала про Макара, коли поряд був я.

- Ні. Макар взагалі нічого не знає про це місце.

- Серйозно?

- Так. Бо це моє секретне  місце.

- Ого, як все серйозно, - посміхнувшись, промовила дівчина.

Ми ще трохи посиділи і я провів Віку додому. Мені дуже сподобався цей вечі, але ота її згадка про Макара досі не давала мені спокою.