21 Віка

- Владе, не потрібно викликати таксі... До мого будинку хвилин двадцять пішки. Чесно кажучи, всі страви були дуже смачні і я трохи переїла. Я б хотіла прогулятись, щоб їжа втряслась, - посміхнувшись, промовила я.

Шанс на те, що Влад захотів би провести мене додому був мізерним, але я все ж вирішила ризикнути.

- Віко, ти хочеш пройтись додому пішки? - Уточнив мажорик, здивовано поглянувши на мене.

- Так, хочу. На вулиці чудова погода... Пройдусь, розвіюсь... - Відповіла я, мило посміхнувшись.

- Якщо так, то я проведу тебе додому, - сказав Влад, ховаючи свій телефон у кишеню.

Почувши це, я ледь не підскочила на стільці від радості, але вчасно схаменулась.

- Та не потрібно, Владе... Думаю, що у тебе знайдуться значно важливіші справи, - сказала я, сподіваючись на те, що хлопець не передумає.

- Я не такий зайнятий, як ти думаєш, Вікторіє, - промовив Влад Кліменко, встаючи з - за столу.

Мажорик підійшов до мене і допоміг встати. Він розрахувався і ми вийшли на вулицю.

Я рушила у напрямку свого дому, а Влад пішов слідом за мною.

Трясця! Мені вдалося! Цей красунчик таки вирішив мене провести. Від радості і хвилювання, у мене шалено закалатало серце і мурашки пробіглись табуном по спині.

- Я люблю гуляти. А ти ? - Поцікавилась я у хлопця, щоб перервати наше мовчання.

- Інколи... Віко, відверто кажучи, мені сподобаось з тобою спілкуватись. Якщо ти не проти, то ми могли б якось ще кудись сходити разом... - Промовив Влад.

Я так здивувалась, почувши це, що на кілька секунд зависла.

Йой! Оце так справи... Сам Влад Кліменко вирішив кудись мене запросити! Ааааа! Тримайте мене семеро! Це ж неймовірно...

- Мені теж дуже сподобалось спілкуватись з тобою. Я буду тільки рада, якщо ми знову зустрінемось і проведемо час разом, - відповіла я, намагаючись не видати своєї радості.

- Чудово... Тоді  якось домовимось про зустріч, - сказав Влад, посміхнувшись.

Ми трохи поговорили про школу, потім Влад розповів мені про те, як вони із сім'єю їздили у Францію.

Я з таким захопленням слухала, ловлячи кожне його слово, що навіть не помітила, як ми опинились у моєму дворі.

Дідько! Ну чому ж ми так швидко прийшли?! Ніби йшли, не кваплячись...

- Владе, дякую, що ти мене провів додому, - сказала я, мило посміхнувшись.

Потайки я надіялась, що цей хлопець обійме мене на прощання, але він цього не зробив.

От печаль! І чого ж Влад такий стриманий? Он Макар обіймав мене і ні про що не переймався...

- Мені було приємно... Я зателефоную тобі, Віко. Гарного вечора, -  сказав хлопець.

- І тобі гарного вечора, - відповіла я і пішла до свого під'їзду.

Перед тим, як зайти у двері, я озирнулась. Влад все ще стояв на тому ж смому місці.

- Я чекав, коли ти увійдеш в під'їзд, - промовив Влад, посміхнувшись, і помахав мені рукою.

Капець... Влад чекав, щоб я зайшла в двері. Це так мило... Наче у нас було справжнє побачення.