Розділ 15.1

Анна не одразу зрозуміла, що він має на увазі. Вона застигла посеред кімнати з сукенкою у руках і дивилася на чоловіка, який ще хвилину тому благав її залишитися.

— Тобто?

— Тобто я більше не стану тебе шукати, Анно. Не буду викрадати, переконувати і тягнути за собою. Ти вільна.

О, як же довго вона чекала цих слів! Скільки разів мріяла, що одного дня Адам врешті залишить її у спокої. І ось тепер, коли він сам запропонував те, чого вона так відчайдушно прагнула, чомусь не відчувала радості.

— І куди мені йти? — запитала.

— Куди захочеш.

— Адаме, не знущайся.

Він поглянув на неї. На обличчі не було ні звичної хитрої посмішки, ні того впертого виразу, який так дратував дівчину. Виглядав стомленим. Анна лише зараз помітила темні кола під його очима.

— Я попрошу Маргарет допомогти тобі. Вона знайде, де переночувати, поки вирішиш, що робити далі.

Анна схрестила руки на грудях.

— А ти?

— А я маю роботу.

— Звісно. Важливу державну справу. Врятувати Веронію від самої себе.

Він нічого не відповів. Підійшов до дверей, але перш ніж вийти, обернувся.

— Тільки одне прошу. Не повертайся до Морозова.

— Я не дурна.

— Сподіваюся.

Коли двері зачинилися, Анна ще довго дивилася на них. Не вірила, що він справді пішов. Можливо, стоїть десь у коридорі й чекає, коли вона кинеться за ним? А можливо, це чергова хитрість, аби змусити її добровільно погодитися на його божевільний план.

Вона підійшла до дверей і відчинила їх.

Коридор був порожнім.

— От і чудово, — сказала сама собі.

Але чомусь заплакала.

Вранці її розбудив гуркіт за стіною. Хтось голосно лаявся, гримав дверима, а потім почувся жіночий плач. Анна підвелася з ліжка. Голова страшенно боліла після вчорашньої горілки. У роті пересохло настільки, що язик здавався чужим.

Вона вийшла в коридор і побачила Катерину, ту саму рудоволосу жінку, яка першою показувала їй заклад.

Та сиділа просто на підлозі біля дверей своєї кімнати й намагалася застебнути порваний босоніжок.

— Що сталося? — запитала Анна.

— Та нічого. Йди спати.

— Я чула крик.

— Тут часто кричать, — Катерина нарешті впоралася із застібкою й підвелася. На її щоці червоніла велика пляма, яка вже починала синіти.

Анна завмерла.

— Тебе вдарили?

— Ні, двері поцілували.

— Хто?

— Анно, ти якась особливо допитлива.

Катерина пройшла повз неї, залишивши після себе запах дешевих парфумів і сигарет. Анна хотіла повернутися до кімнати, але помітила, як жінка, тримаючись за поручні, повільно спускається сходами.

— Зачекай, — гукнула. — Тобі потрібна допомога?

Катерина зупинилася.

— Гроші маєш?

— Ні.

— То чим допоможеш?

Вона засміялася, але сміх одразу перейшов у кашель.

Анна спустилася за нею. Внизу було значно тихіше, ніж учора. У великому залі прибиральниця мила підлогу, між столиками стояли відра з брудною водою. Пахло хлоркою, алкоголем і чимось кислим.

Катерина пройшла на кухню, де за невеликим столом уже сиділи дві жінки. Одна з них годувала маленьку дівчинку кашею.

Анна здивовано зупинилася.

— Тут є діти?

Жінки обернулися.

— А ти думала, ми їх у капусті залишаємо? — відповіла Катерина, сідаючи на вільний стілець.

Дівчинці було років два чи вже три. Вона мала світле волосся, зібране у два короткі хвостики, і рожеву кофту з великою плямою на рукаві. Перед нею стояла тарілка вівсянки.

— Мамо, а мозна цуклу? — запитала дитина.

— Сьогодні немає, доню. Їж так.

— Вона несмасна.

— Іншої немає.

Анна відчула, як щось неприємно стиснулося в грудях. Вона згадала сніданки у будинку названих батьків. Великі тарелі з фруктами, свіжі булочки, масло, сир, соки. Часто вона навіть не торкалася їжі, бо не мала апетиту. А якщо їй не подобалося щось із приготованого, Грета наказувала кухареві зробити іншу страву.

— А де її батько? — запитала Анна, кивнувши на дівчинку.

Жінка підвела очі.

— Далеченько. На заробітках.

— І давно?

— Третій рік.

— Він вам гроші надсилає?

Жінка посміхнулася.

— Якби надсилав, я б тут не сиділа.

Катерина дістала сигарету, але, помітивши дитину, заховала назад.

— Не допитуйся, Анно. Ти як з іншого світу звалилася. 

Та Анна не могла зупинитися. Їй було незрозуміло, як чоловік може залишити дружину з маленькою дитиною без засобів на життя. А ще більше не розуміла, чому жінка не знайде іншої роботи.

— А чому ви не працюєте десь у магазині? Або на фабриці?

Катерина так голосно засміялася, що аж схопилася за забитий бік.

— Чула, Оксано? На фабриці!

Жінка, яка годувала дитину, лише сумно посміхнулася.

— У нас останю фабрику закрили ще до народження малої.

— Але ж є інші міста.

— Є, — погодилася Оксана. — Тільки там треба десь жити. А за квартиру платити. І дитину кудись подіти. Ти знаєш, скільки коштує садочок?

Анна не знала. Вона взагалі не знала, що за садочок потрібно платити.

— А державні?

— А державні в нас давно закриті. Як лише пан Розумовський віддав Богу душу. 

Згадка про батька стисла серце Анни. Вона нічого не знала про державні справи своїх батьків. Та і ніколи не цікавилася. Тітка колись лише відмахнулася: "Це дорослі справи, не забивай голову". 

Дівчинка врешті відсунула тарілку.

— Я більше не хочу.

Мати подивилася на недоїдену кашу, потім на доньку.

— Гаразд, біжи пограйся.

Коли дитина пішла, жінка взяла її ложку й почала доїдати холодну вівсянку.

Анна дивилася на неї, не приховуючи здивування.

— Ви не будете собі готувати сніданок?

— А це що, не сніданок?

— Але ж це залишки.

Оксана лише закотила очі і підставила ближче тарілку.