Розділ 14.1

Коли Анна відчинила двері кімнати, Костя сидів на ліжку, сміючись над чимось, можливо над власними думками, або його смішила саме вона. Крива посмішка на обличчі чоловіка не давали їй почуватися комфортно. Вона відчувала, як стискаються її м'язи від напруження, але вона знала, що не може відмовитися.

- Ось і ти, красуне, - сказав він, підводячись з ліжка. - Я вже засумував за тобою.
Анна відчула себе все більш безпорадною, тоді коли він встав з ліжка і підійшов до неї. Вона спробувала знайти якісь слова, але в її голові був лише слубок невизначеності та страху.
- Ну, чого мовчиш? Ти ж не забула, для чого ми тут -  продовжував говорити з насмішкою Костя.

Анна відчувала, як стискаються її кулаки, але вона знайшла в собі трохи сили, щоб відповісти.
- Ні, не забула, - промовила вона, намагаючись звучати впевнено.
Від чоловіка тхнуло сигаретами й алкоголем. Він був настільки бридким, що навіть алкоголь в крові дівчини не могли заглушити огиду.
Клієнт публічного дому взяв її на руки і мершій закинув на ліжку. В цей момент Анна відчувала себе, як у вогні, її серце лупцювало так швидко, що вона майже не могла дихати. Коли, вона зітхнула та намагалася зосередитися, у дверях постала жінка поважного віку, вона була яскраво нафарбована, високого зросту. Лише одним поглядом, та наказала Кості покинути кімнату.

- Але ж я гарно заплачу, - обурився той, проте перечити жінці не став і вже за мить він вийшов за двері, залишивши за собою неприємний шлейф.

Жінка поважного віку звернулася до Анни. Проте Анна ставилася до неї недовірливо, бо навіть у цьому закладі можуть бути свої інтереси та таємниці. Вона відчула полегшення, але залишилася обережною. Її голос був м'яким, проте власним і навіть небезпечним.

- Вибачте, що не підійшла до вас раніше, - сказала жінка, яка залишалася невідомою для Анни, - Мене звати Маргарет, і я тут головна.

Анна лише зараз помітила, що відколи ця жінка увійшла в кімнату – вона не дихала. Набравши повні груди лише змогла промовити: «Дякую».

- Нема за що переживати, - сказала Маргарет, підійшовши ближче і поклавши руку на плече Анни. - Я знаю, заради чого ви тут і як важливо для вас зрозуміти це місце. Я допоможу вам, наскільки зможу.

Анна відчула хвилю вдячності за її ласку, але її думки все ще були зайняті тим, що сталося. Вона зітхнула і зізналася:
- Я просто хотіла би покинути це місце та забути про все, що тут трапилося.

Маргарет посміхнулася і сіла поруч.
- Ми зробимо все можливе, щоб ви почувалися комфортно тут. Але пам’ятайте, що комфортно тут буде лише Вам, Ваше величносте.
«Ваша величносте?» Анна відкрила здивовано рот, але Маргарет лише посміхнулася і вийшла з кімнати.

Було враження, ніби Анна знаходиться у сні. Вона відчувала себе, де кожна думка мала своє місце. Під світлом вечірніх зорь відчула, як невпевненість переплітається з тугодумством. Ніколи б вона не хотіла повертатися до свого минулого життя, до муки та безпросвітності, яку вона випробовувала з родиною Козицьких. І ще менше вона прагнула жити поруч з Валерієм Морозовим, її майбутнім чоловіком, найзаможнішим чоловіком, яких доводилося лише знати. Валерій, довгий час був відображенням її майбутнього. Лише зараз зрозуміла, що це майбутнє може ніколи не настати і ці думки тішили.
«А що я хочу?» - питала себе і відповідь прийшла сама собою - сільське життя. Вона прагнула до спокою, який здавалося втраченим у світі, що мчиться безперервно. Її душа згорталася від ідеї проживати до кінця своїх днів у пані Зосі в затишному селі, де вона могла б знайти затишок і внутрішній мир. Там, серед лугів і лісів, вона сподівалася знайти те щастя, яке завжди шукала, де вона могла бути собою, без гримас лицемірства і вдаваною розкоші.

Через вікно бачила лише поле, декілька дерев біля будинку і небо: темно-синє з яскравими вогниками-зірками. Як би вона хотіла бути зараз десь там, де Зося вкладається спати, видоївши наніч корову Ромашку. Десь там, потрібно важко працювати, але тебе не штурмують дві політичні сили використовуваши ніби маріонетку; десь там де існує свобода від сильних світу цього, там де можна вмиватися росою і вітатися з ранковим сонцем.
Анна хотіла іншого, проте доля не завжди дає нам те, чого ми хочемо. «Доля крутить світом, а не людина» - думала Анна, бо ніяк не вірила в те, що колись вона зможе жити, так, як хоче сама. А як хоче – вже знала. Так, аби мати можливість йти туди куди хочеться і робити те, що хочеться. Без гримас, без фальші і без вдаваності… О, якби вона лише одружилася з Валерієм, якби Адам не викрав її. Тоді зараз би вона махала елегантною ручкою до камер цікавих-журналюг і тримала би президента за руку з ніжною посмішкою першої леді. О, якби не Адам все могло обернутися набагато гірше. Вона була вдячна своєму викрадачу за те, що врятував її від довічної залежності від сім’ї Морозових, проте… була певна, що залежність приготована для неї Заходом може виявитися куди гіршою. Хто вона така, аби заявити на всю країну, що вона Анна Розумовська і хоче продовжити справу батька? Вірно – вона ніхто для народу, який про неї чув лише декілька чуток із преси.
Роздуми раптово перервалися, бо у дверях постав той, кого вона бачити зараз хотіла більше за все – Адама.