Розділ 13.1

Віра – єдине, що може протримати людину серед бурі випробувань. В цьому був впевнений Адам, проте Анна була зовсім іншої думки. Вона вважала, що серед випробувань людина найбільше потребує підтримки інших людей. Зараз їй вона не завадила б.
Коли Адам пішов – вона боялася виходити з кімнати. Звідусюди чула то стони, то крик, то сміх… Було шумно, а від того страшно.
Їй було бридко навіть сидіти на ліжку, навіть торкатися будь-чого у цій кімнаті. Уява малювала збочені картини, які можливо, тут відбувалися.
Аби не відділятися від інших – відкрила шафу й почала обирати одяг. Відверто їй нічого не подобалося, але обрала невеличку сукню салатового кольору, яка закривала ноги до колін, і спину, і плечі. Інші наряди виглядали більш розкутими.
На ноги одягнула червоні домашні капці з пір’ям. В дзеркало глянула – себе не впізнала.
І можливо взагалі не виходила б з кімнати, проте бажання сходити в туалет було більшим. Шкода, але від готельного номера ці кімнати відрізнялися тим, що в них не було ні ванних, ні душових кімнат. Приходилося усім користуватися загальними й це неабияк теж лякало дівчину.
«А що коли я щось тут підчеплю?» — думала, коли врешті знайшла кімнату зі значком туалету.
Коли відчинила двері, то аж сахнулася. Біля умивальника стояв чоловік, який мив руки.  А всередині було декілька кабінок. Анна просунула до одної з них і зачинилася зсередини. Чоловік домивши руки – вийшов, проте вона не могла зрозуміти: це вона зайшла у чоловічий туалет, чи це чоловік переплутав?
Проте, коли через долю секунди у туалет зайшла жінка, яка почала вмиватися і наносити макіяж – дівчина зрозуміла – це загальним для всіх туалет.
Невже вона буде жити в таких умовах?
Коли вийшла з кабінки, на неї уставилась рудоволоса з великими червоними губами жінка.
— Новенька?
Анна не знала, що відповідати, тому простіше було сказати: «Так»
— Тобі вже все розповіли?
Розповіли що? Анна переминала з ноги на ногу і хотіла лише одного – скоріше побігти у кімнату і зачинитися, аби жодна душа не могла її потурбувати. Проте Анна відповіла: «Ні».
— Хотімо, все тобі покажу, — сказала та й Анна посунула за нею.
Жінку було звати Катерина і вона працювала тут вже рік.
— Робота не пильна, — пояснювала, — Вони всі сюди приходять аби пограти азартні ігри й погратися з нами, — підморгнула, — Обирай який тобі сподобається і веди у свою кімнату. Якщо оберуть тебе – не протився. Кажи ціну і забирай з собою. Якщо будуть збоченці – йди до мамоньки, вона у своєму кабінеті, з зеленими дверима.
— А що ви робите, якщо чоловік застосовує силу? — запитала Анна.
Жінка дістала з під бюстгальтера сигарку і запальничку.
— Будеш?
— Ні, дякую.
Підкуривши, відповіла:
— Багатьом таке подобається. Де ж вони можуть собі дозволити це, як не тут?
Дрижаки пробіглися по тілу. Невже це краще, чим життя у селі? – не вірила.
— А де тут кухня? Ви самі готуєте?
Через зал де сиділи чоловіки Катерина провела за собою дівчину. Анна ловила на собі погляди тих чоловіків і хотілося вирвати від огиди.
Катерина відчинила дерев’яні двері, які не були розфарбовані, як решта і вони пройшли у простору кухню, на якій готували декілька жінок і два чоловіки.
— Харчування трьох разове. Але так, як ми працюємо більшість уночі, то їмо закуски, які замовляють чоловіки й п'ємо їхню випивку. Ніхто не проти. Я взагалі давно не снідала, — Катерина всілася на великий кухонний стіл, — Це новенька, — представила вона Анну.
- Катю злізь зі столу, — гаркнула жіночка, яка чистила над відром картоплю. Звідки ти, - запитала Анну. 
— З…я…
— Не Васильків раптом? — запитав чоловік, який саме кришив салат.
— Ні, ні — Анна не хотіла брехати, аби брехня далі не зайшла.
— Я з міста, проте там все втратила. Немає куди йти, — сказала те, що було схожим на правду.
Їй з Катериною налили чаю і це здивувало Анну.
— Лише тут ми можемо відчути себе людьми, — сказала Катерина, а за тим зробила ковток. — Тобі тут сподобається.
Сподобається? То їм тут подобається?
— Невже у селі гірше жити чим тут? — запитала те, що не давало спокою.
— Гірше. Роботи немає, їжі немає, діти плачуть.
— У Вас є діти?
— Давай на «ти», люба, — попросила рудоволоса жінка, — Мені вже тридцять п’ять, проте тут дають непогану косметику, яка приховує вік. Звісно в мене є діти. Хлопчик Іванко і дівчинка Златочка.
— Скільки їм?
— Іванку десять, Златочці поки шість.
— Добре вчаться? — запитала, але жінка враз зпухморіла.
— Вчилися б, якби школа була. А так… в школу їхати вісімдесят кілометрів, а нам немає чим. У нашому селищі навіть голови немає, тому, — вона махнула рукою, — Лише на це місце надія. Грошей назбираємо і переїдемо в місто. А там вже може і знайдемо якесь місце, де б могли жити. Хоча б дітей прилаштувати, а самі з чоловіком вже якось перекантуємося.
— А чоловік твій де?
— З дітьми. Хотіли всі тут працювати, але з дітьми не можна, тому чоловік з ними сидить. Чоловікам тут більше платять, але попит на них менший.
Анна відчула огиду, яка пронеслася по тілу. Невже чоловіки замовлять собі чоловіка? Який жах!
Коли сонце повністю зникло з горизонту – до будинку почало сходитися багато відвідувачів, які займали місця у залі за столом для покеру.
— Твоє завдання – підходити, вітатися і спостерігати. Якщо хтось робить відверті жести – запропонуй піти з тобою. Вони тут всі заради цього і всі ці ігри – лише прикриття.
Серце гупало. Як пояснити цій жінці, що вона тут не заради цього?
— Дякую, — тихо відповіла.
Ну і свиню підклав Адам!
Катерина була одягнена в червону сукню з розрізом збоку. Її довге руде волосся спадало на плечі й неабияк привертало увагу чоловіків, які так і норовилися заволодіти її увагою. Вже через п’ять хвилин вона вела з собою якогось сивого, старого діда у свою кімнату.
— Ви тут новенька? — раптом рука чоловіка середнього віку взяла її за підборіддя. Вона дивилася в сірі очі чоловіка напроти й хотіла в них плюнути.
— Так, але я зайнята, — ступила крок назад.
— Зайняті мною?
Анну неабияк лякав дикий погляд відвідувача, який був одягнений в чорний смокінг. З першого погляду зрозуміла, що він був неабияким багатієм. Але його обличчя її лякало: великий ніс з горбинкою, очі світло-сірі, ніби вицвілі, тонкі вуста і занадто густі брови.
Раптом він схопив її за руку і стис так, що Анна закричала від болю.
— Сьогодні ти моя.

Друзі, хочу повідомити, що я їду у відпустку, тому деякий час мене не буде. Приблизно повернуся на початку серпня. Книга безкоштовна і на неї не буде відкриватися передплата. Підписуйтесь, аби не загубити. Обіймаю і цілую кожного з вас.