Розділ 12.2

Всередині будівлі грала музика. Напівоголені жінки звідусіль кидали очима на Адама з невідомою для них дівчиною.
Анна не розуміла де вона і що тут має робити. Невже Адам продасть її в цей бордель?
Вони йшли по вузькому коридорі. З кімнат було чути процес сексу. Від цього Анні здавалося, що в неї зараз станеться панічна атака.
— Адаме, що це бляха таке?
Цей чоловік геть знахабнів? Вона не могла зрозуміти його беземоційне обличчя. Невже справді не розуміє, що їй страшно?!
Раптом він зупинився біля одних із цих дверцят, які були майже одне біля одного. Її дивувало, що двері усі різних кольорів. Адам відчинив ті, що були синього кольору і показав жест, аби Анна пройшла всередину.
Всередині була невеличка кімната схожа на готельний номер. Найбільше місця займало велике двоспальне ліжко застелене фіолетовий атласним покривалом. Штори теж були фіолетові. Анні ніколи не подобався цей колір.
Напроти ліжка красувався невеличкий, але міцний дубовий столик з одним стільцем.
Стіни були кремового кольору, а стеля теж з фіолетовим відтінком. А найбільший несмак, який помітила Анна – люстра золотистого кольору зі скляними квітками.
— Ти будеш тут проживати.
Що? Вона правильно почула?
— Ти викрав мене, аби я стала проституткою?
Ні, вона вже зрозуміла, що Адаму не варто довіряти, проте навіть не думала, що настільки.
— Це щось не схоже на політичні ігри. Ти весь цей час пудрив мені мізки, аби просто продати в бордель? І скільки тобі заплатили за наречену Морозова? — хотіла стриматися, але сльози полилися неконтрольованим фонтаном. Ну як вона могла йому повірити? Це звичайні бандити, які викрадають жінок у сексуальне рабство. Придумують історію, аби полегшити процес викрадення.
Адам підійшов ближче, аби обійняти, але та відсахнулася.
— Анно, як ти могла подумати таке?
— А що я маю думати?
Чоловік на мить отетерів.
«От я бовдур» 
— Ні, звісно я не хочу аби ти тут працювала. Проте маєш пожити деякий час, аби зрозуміти, як мають виживати жінки у з найближчих сіл аби прогодувати власні сім’ї. У майже всіх них є чоловік і діти.
— Я нічого не повинна, — Анна кинулась до дверей, але чоловік схопив за руку.
— Ні, ти повинна.
Адам був одягнений у темний спортивний костюм. Можливо, думала, купив у селі, бо такі старі моделі бачила лише на сільських чоловіках. В авто цього не факту не помітила.
Він перегородив їй вихід і від цього навіть хотіла вдарити його з усієї сили за цей впертий погляд.
— Я погодилась робити те, що ти скажеш. Погодилась грати в політичні ігри. Для чого мені слухати стони цих жінок легкої поведінки? Це їх вибір, влада навпаки садить за проституцію.
— Влада садить, проте не дає можливості заробляти селянам.
— Моя господарка продавала городину і молочні продукти на трасі.
— Анно, а ти не знала, що є села, які знаходяться занадто далеко від траси. Тому з тих сіл жінки рушать сюди, аби прогодувати власні сім’ї. Тут теж є чоловіки, які працюють охоронцями, прибиральниками, кухарями… Є і ті представники сильної статі, які надають сексуальні послуги. Все аби ті, хто має гроші – платили.
— Дідько, Адаме, чому ти просто мені про це не розповіси? Чому я маю жити тут?
— Бо я спостерігав за тобою. Ти жила серед селян, які мають хоч якийсь заробіток. Тепер маєш пожити серед тих хто не має, — він забрав свою руку, відпустивши дівчину. На щастя та не стала тікати, а уважно слухала, — Поспілкуйся з цими людьми. Думаю, ти більше зрозумієш життя в сучасній Веронії. До цього ти жила ізольовано і вірила тому, що бачила на екрані. Реальність набагато інша.

Дівчина пройшла до ліжка. Сіла на краєчку і важко видихнула.
Адаму хотілося її обійняти. Він розумів наскільки їй важко дається прийняття правди. Наскільки вона її не хоче ні сприймати, ні чути.
— У шафі є одяг, все чисте, тут регулярно перуть.
Він відкрив перед нею дерев’яну шафу і якій були різні рюші, пір’я, різноколірні накидки…
— Знаю, ти таке не носила, проте тут лише такий одяг. Є ще одяг прислуги, але якщо хтось із відвідувачів побачить, що прислуга проживає в окремому номері для жриць кохання – почнуться запитання, які варто б уникнути. Краще нехай думають, що ти одна з них.
— А якщо почнуть приставати?
— Звернешся до охоронця.
До охоронця? По тілі пробіглися дрижаки.
— Ти що залишиш мене тут саму?
— Анно, я бачив наскільки добре ти можеш адаптуватися до нових умов. Я тобі не потрібен.
Потрібен чи не потрібен – яка різниця? Анна потребувала не Адама, а хоч якусь знайому особу, бо ж було страшно залишатися серед всіх цих людей, світ яких був занадто далеким від її світогляду. Вона не розуміла, як можна продавати себе, навіть при великій потребі.
Чоловік підійшов до ліжка. В грудях защемило. Він невимушено обійняв її давши зрозуміти, що зараз піде. Ледь стримувалася аби не заплакати.
— Не залишай мене тут, — благала.
Адам мовчав. Він провів своєю рукою по її плечі й стис її руку.
— Я вірю в тебе Анно.