Розділ 12.1

Сон буває яскравим, буває буденним, а буває так, що ти ніяк не можеш вирватися зі сну. Анна намагалася відкрити очі, але не виходило. Переживання наростало, а у голові чула гул.
«Де я?» — не могла зрозуміти. Вона не знала з якої спроби, але все ж вдалося розплющити очі. Проте коли вона це зробила, то пошкодувала.
— Що ти зі мною зробив?
Вона сиділа на передньому сидінні авто прив’язана до сидіння.
— Пробач, — єдине, що сказав Адам не відводячи погляду від дороги.
На ній був квітчастий спальний костюм, який виділила їй Зося. Ноги босі.
«Він викрав мене просто з ліжка» — зрозуміла.
 О, вона не знала, що він здатний на таку підлість. А при тому просив йому довіряти. Як вона взагалі могла думати, що в нього є хоч якась крапля честі? Потрібно було тікати одразу з села, як тільки його побачила. Як же вона шкодувала, проте було пізно. Розуміла, що тепер життя знову занесе її в нову пригоду. 
— Ти везеш мене до своїх родичів? — запитала згадавши куди він її віз минулого разу.
— Ні, боюся, ти не така, як я думав.
О, то вона його розчарувала? Від цієї думки навіть відчула задоволення. Коли в очах вже все не розпливалося, вирішила запитати.
— Ти щось мені вколов?
— Так.
— Це протизаконно.
— Було необхідно. Ти ж не пішла б добровільно.
— А мала б?
— Так.
Яке зухвальство! Як же Анну дратувало те, що він вважає себе її власником.
— Я більше нікому нічого не повинна, — мовила тихо, а за тим почала голосніше, — Я взагалі нікому нічого не винна! Я маю право. Так, те довбане право самій вирішувати, як мені жити!
Адам мовчав. Вона розв'язала себе від мотузок, залишивши лише ремінь безпеки. Бачила, що чоловік коситься на неї.
 Адам не знав, чого можна очікувати від дівчини, яка раптово захотіла свободи. А що коли вискочить з автівки на ходу? Ні, звісно він включив блокування дверей, але з нею все можливо.

Почало світати.
Анна дивилася на небо і думала про те, що найбільше в світі зараз хотіла допомагати Зосі по господарству.
— Що про мене подумає жінка, яка мене прихистила?  — запитала вголос, — Подумає, що я втекла так і не віддячивши їй за доброту.
— Ти віддячиш. Вже скоро.
— Відпустиш мене?
— Ти віддячиш усім, які живуть, як та жінка.
— Усім? Знову ти про свою політику? — вона втомлено відкинула голову назад. Як же її втомив Адам, як же хотілося, аби він дав спокій, — Гаразд, Адаме, кажи мені, що потрібно робити.
— Робити?
— Так.
— А це вже інша справа, — він хитро посміхнувся.
Їй подобалось, коли кутики губ цього красеня підіймалися. Коли він дивився на неї так… вона навіть не могла зрозуміти. Іноді думала, що подобається йому, а іноді здавалося, що він в ній бачив уособлення всіх своїх проблем.
— Ми їдемо в місце благородних дів.
— Школа для дівчат? Я вже не маленька!
— Тому ми туди і їдемо, — підморгнув, — Анно ти повинна розуміти, що доля Веронії у твоїх руках. Тільки ти хочеш мізерної особистої свободи, не розуміючи, що тим самим відбираєш права мільйонам жителям цієї країни. Невже особисте задоволення тобі важливіше?
— Трясця, Адаме, ти вже дістав! Як доля всього народу може належати мені? Хто я така?
— Ти Розумовська! Єдина, хто може претендувати на посаду президента!
— Ти думаєш, що президентом бути так просто? Та я і половину не зможу! — вона закрила рукою очі. Як же вона втомилася. Невже аби Адам відчепився від неї — вона мусить стати президентом? Ну і маячня! 
— Твої батьки загинули не випадково, — раптом вона почула те, від чого забула як дихати, — Твій батько набрав більшу кількість голосів. Весь народ був за нього. А Морозов…
Ні, далі вона слухати не хотіла. Що несе цей бандит?
— ТИ БРЕШЕШ! — закричала, — Нахабно брешеш, аби запудрити мені мізки! ЗУПИНИ АВТО!
Адам розумів розпач дівчини, проте вважав, що далі тягнути немає сенсу.
— Твого батька обрав народ, бо споконвіку цією країною керували лише гетьманські династії. Рашонська Федерація прибрала твого батька давши всім зрозуміти, що настала окупація. Тиха і не помітна. І люди здалися. Не повстають, мовчать, бо не мають жодної підтримки, не мають армії. Молоде покоління взагалі не знає своєї історії. Вас роками вчили переписану історію, яка не відповідає дійсності…
Анна не чула. Не могла. Заплакані очі витирала руками. Якщо це правда, отже її виховували зрадники? Чи її рідна тітка не знала правди? Стільки питань, а відповідей чути не хотілося.
Раптом авто зупинилося біля будинку, схований за деревами недалеко від траси. На вулиці стояла дівчина лише в одній білизні й панчохах червоного кольору. На шиї в неї красувалася прикраса схожа на собачий ошийник.
— Це точно школа благородних дів?