Розділ 11.2

Чоловік не звертав уваги, проте через долю секунди закричав сам.
— Ай!
Пустивши дівчину на землю – схопився за шию, яка страшенно боліла.
— Ти… ти що… вкусила мене? — голос був настільки ошелешеним, що Анні стало страшно. Вона схопила біля себе палицю, яка валялася під деревом і мерщій погнала Ромашку додому.
Адам сунув позаду. Він мовчав і це дівчину не тішило, а навпаки лякало. Вона готова була в будь-який момент покинути корову і бігти якомога далі від чоловіка, який не стримав слова. Тепер вона точно вирішила, що не стане йому довіряти.
— Анно, тут кров, — раптом почула, тому обернулася.
Рана на шиї у вигляді її прикусу кровоточила, але крові було небагато, тому вона не бачила ніяких проблем.
— І що?
— Ти повинна знайти щось аби обробити рану. У вас дома точно є щось горюче.
— Моя господарка не вживає.
— Так може медичний спирт є?
— Ні. Якщо тобі зле йди до баби Люби. Вона тут цілителька. А я слухати тебе більше не хочу, — вона зупинилася і закинула палицю на плече, — Якщо будеш шукати зі мною зустрічі, чи надумаєш викрасти – будеш мати справу з моїм хлопцем.
Адам аж отетерів. Його чорні брови вскочили на лоба.
— Ти зустрічаєшся з тим… з тим…
Так, він бачив Анну з Андрієм, проте не міг подумати, що вона справді вважає його своїм хлопцем.
— Не «тим, тим». Його Андрієм звати.
І це спрацювало. Адам більше не сунув позаду. Він залишився стояти на тому ж місці.
Проте на душі від цього не стало легше.
Прийшовши додому і видоївши Ромашку – не могла залишатися з власними думками. Хотіла руки зайняти, тому побігла на город досапувати грядку, яку не досапала господарка. А далі – робота сама пішла. Перейшла на буряки лише і так завзято працювала, аж піт з чола витирала.
В цей час Зося готувала обід. Вона не могла знати, що на душі в дівчини, але відчувала, що щось не так, адже Анна знала, що в обідній час найбільша активність сонця, тому працювати на городі було шкідливим для здоров'я.
— Анно, — позвала її вийшовши до городу, — Ходімо обідати.
— Ні, дякую.
Зося поправила хустину, а тоді підійшла ближче.
— В тебе все добре?
— Так.
Анна розуміла, що виглядає дивною через те, що в обід схопилася за сапку, та ще й по своїй волі. Адже найчастіше Зося давала дівчині завдання, а та без дозволу не бралася за роботу, особливо на городі.

Коли Зося пішла у хату – Анна зняла футболку. Залишившись в одному бюстгальтері, вона хитро посміхалася. Їй здавалося, що Адам звідусюди дивиться на неї. Якби знала б звідки, то б ще пару непристойних жестів показала. А зараз… байдуже. Їй жарко і вона не намірена терпіти відчуття, коли тканина прилипає до мокрої шкіри. Її б воля – геть усе б зняла. Навіть труси, в яких теж було спекотно.
На городі досапавши – побігла в хату. Подивившись на годинник – зрозуміла, що вже, як двадцять хвилин, мала гнати Ромашку на поле. Де ж Зося? Чому не позвала?
Тихо в спальню зайшла – а та спить.
Анна швидко переодягнулася. Корову з хліва вигнала. Навіть дала тій попити води з її поїльника, а вже потім швидко погнала тримаючи в руках батіжка. Вона не била Ромашку, проте та слухалася дівчину і йшла скоріше, коли вона тримала його у руках.
На полі вже не було нікого крім пастухів, які пасли череду. Дівчина підігнала корову, чемно з ними перекинулася парою фраз і побігла назад. На щастя Адама ніде не було. Вона подумала про шию і ловила себе на тому, що відчувала провину. Зрештою, вона була впевнена, що чоловік не пропаде. Тим паче такий, як Адам. В нього є авто, тому була певна, що той вже давно обробив рану якимось засобом з траспортної аптечки.

До вечора Анна ні на хвилину не присідала. Допомагала Зосі прибрати у курятнику. Потім прибирали у хаті, літній кухні й навіть двір замели. Коли Ромашка була в дома – Зося молоко в пляшки розлила. Ще й сиру, який зранку зробила – у хустину загорнула. Все це вона мала віднести сусідам в кінці вулиці, які за молочку мали для неї зарубаного гуся дати. Проте тільки но вона вийшла з двору, як біля хвіртки до неї діти підбігли. В руки кошичок вручили.
— Від кого? — запитала Зося.
— Сюрприз! - сміючись відповіли й побігли далі.

Коли жінка відкрила кошик – аж рукою рота прикрила. В ній були смаколики, які вона собі дозволити не могла: шоколад, цукерки, печиво… а між смаколиками декілька жовтих лілій.
Зося довго не думала і в хату побігла.
— Аню, Аню, тут тобі передали, — вручила в руки дівчини кошик.
— Мені? — не вірила та.
— Ну ж точно не мені, старій бабі, — Зося в дзеркало глянула, яке було вбудоване у стару дерев'яну шафу, хустину поправила, — А я знала, що Андрій хороший хлопець, ой знала. Дивись, — вказівним пальцем замахала, — Не упусти своє щастя.
Таке щастя Анні було точно не потрібне. Хіба ж не бачила, що чоловіки-селяни більше байдикують чим жінки?!
Коли дівчина зазирнула у кошик аж ноги підкосилися. Як же їй хотілося всіх цих смаколиків! Біля жовтих лілій знайшла клаптик паперу на якому синьою ручкою було виведено одне слово «Пробач».
Посміхнулася. Невже справді просить вибачення за те, що слова не дотримався? Так і має бути. Вона без вагань прийме його подарунок.
Але єдине – вирішила більше ніколи йому не довіряти. Якщо хоче спілкуватися – нехай спілкується на її території. Нікуди вона з ним не піде.
Зося вже їла молочну шоколадку і з замурзаним ротом у записку заглянула.
— А що посварилися перед цим? — питала про Андрія.
— Ні, просто є люди, яким не варто довіряти.
Зося не зрозуміла відповіді дівчини. Вона взяла декілька цукерок у кишеню і пішла до сусідки аби молочні продукти на м'ясо обміняти. А Анна тим часом вогонь розпалювала у грубі. Вона кинула у вогонь записку і думала про нього. Чоловіка, якого зовсім не розуміла.