Розділ 11.1

До обіду не могла отямитися. Досі не вірила, що Адам тут. Що ж робити? Нишком, поки Зося варила варення і розливала його по банках – в магазин збігала і за кошти, які їй господарка видала «на морозиво» - потратила на одноразову бритву.
Всі ці дні, що вона проживала в селі – так жодного разу і не голила пахи й ноги. В селі багато хто не звертає на це уваги, а от для Адама хотілося залишатися Анною Розумовською.
Коли прибігла додому і налила в миску води, то не стана виходити на вулицю. Тепер їй здавалося, що Адам постійно за нею стежить. Так і поставила миску посеред невеличкої кухні й брилася.
Вона злилася: і на себе, що так заморочується заради чоловіка, який не дає їй спокійно жити власним життям; і на яблуню за вікном, яка створювала велику тінь, тому на кухні завжди було темно, навіть посеред білого дня. Через це вона декілька разів проходила бритвою одні й ті ж місця.
Коли справу було завершено – вилила рідину з волоссям на вулицю під кущем смородини.
У пані Зосі геть не було косметики, тому єдине до чого додумалася: буряком щічки намастила, розтушувала і на губи трішки дала. Русяве, довге волосся розчесала, та й в дзеркало глянула.
«Гарна» — посміхнулася.
Але чому на вустах ця посмішка? Ні, не варто: нахмурилася. Ще чого доброго, подумає, що вона рада його бачити. А це було не так. Чи так? Ні, вона не стане ставити собі такі запитання. Вона піде і вислухає його, коли не захоче йти з ним – вернеться. Адам же дав слово! А що коли не дотримає?
Ці думки несила було тримати у собі.
Дочекавшись часу, коли потрібно було йти на поле, аби забрати Ромашку – не пішла, побігла.
Відчуття тривоги не давало спокою. Вона сама не могла зрозуміти, що відчуває: страх, злість, цікавість…
Коли вже була на полі – напружилася і сповільнила крок. Оглядалася, але ніде не бачила Адама.
«Хоч би він не прийшов» — подумалось, але тут же підкралася інша думка, яка теж тривожила: «А що коли він не прийде?»
Здалеку вона побачила знайомих чоловіків, які дивилися в її сторону. Вона не стала підходити ближче. Коли сусідка Надька, повнява жіночка років сорока завернула її корову і погнала в її сторону, вона зачекала, а тоді погнала корів із сусідкою в сторону дому.
Андрій пару раз позвав її й махав рукою, проте Анна удала, що не чує. Оберталася в різні сторони й ніде не бачила того, заради кого хорошилася перед дзеркалом зі свіжим буряком.

— Анно, — почула раптом голос Адама. Він біг з іншого кінця поля, звідки всі забирають корів, — Стій!
— Хто це? — запитала сусідка.
— Та так, знайомий. Ідіть, ми з Ромашкою трішки затримаємось.
Дівчина помітила, що Адам не голений, густа щетина настільки покрила його обличчя, що вона в ньому не бачила вже того охайного викрадача, ніби щойно з цирульні.
— В тебе новий стиль? — засміялася, він чого в чоловіка по тілу пронеслось тепло. Якби він знав, як її частіше смішити – він би робив це.
— Тобі подобається? — посміхнувся, коли підбіг прямо до неї.
Дівчина не відповідала. Вона не знала про ще говорити. Не знала, як поводитися. Але найбільше всього вона готувала себе до втечі.
— Я спостерігав за тобою, — признався, — Ти гарно облаштувалася.
Тиша. Анна не знала, що відповідати. Вважала, що звичайне «дякую» тут не доречне. Хіба не через нього вона тут опинилася? А з іншого боку – хіба не через нього вона нарешті пізнала заборонений плід свободи?
— Не бійся. Викрадати тебе не стану, — говорив одне, а думав зовсім інше. Адаму не хотілося чекати поки Розумовська сама прийде до нього. Не хотів... проте мусів, бо ж дав слово.
— Чого ти хочеш від мене? — запитала прямо.
— Аби ти пішла зі мною.
— Не піду. Щось ще?
— Ти маєш мене вислухати, а всього я не зможу розповісти зараз. Для цього потрібно більше часу.
Дівчина не відводила очей від Ромашки, яка паслася поруч на сонці, в той час поки вони обидва розмовляли під тінню дерев, які були розташовані на початку вулиці, яка з поля вела до самої хати пані Зосі.
— То куди ти хочеш, аби я пішла з тобою?
— Тут недалеко. Я зупинився в закинутій хаті.
— Е ні, — дівчина показала хрест руками, — Я пас. Хто зна, що ти в тій хаті робиш з безневинними дівчатами.
— Що?
— Адаме, я тебе геть не знаю! Все що мені відомо, то це те, що ти викрав мене з власного весілля!
Чоловік нервово кусав губи.
— Ти ж не хотіла заміж за Морозова! Чи я помиляюсь?
— Але й викрадення я не хотіла! — обурилась.
Терпець чоловіка урвався. Він схопив Анну за руку і вже хотів закинути на плече, як та раптом почала кричати.