Розділ 10.2

Зранку Адам знову бачив, як вона жене корову на поле. Спостерігав, як говорить і сміється біля чоловіків, з якими раніше лише сварилася. Здалеку він проводив її поглядом і шукав слушної миті.
Анна ж цілий день допомагала пані Зосі на городі, бо хмари затьмарювали сонце, тому було вже не так жарко.
— Мо гроза буде, — припустила Зося.
— Скоріше б та гроза, — прошепотіла Анна, яка втомилася сапати бур’ян. Найбільше зі всього вона не любила дряпати руки об траву.
— Ой, щоб я без тебе робила, — часто повторювала Зося.
І Анна на це мило посміхалася. Її тішило, що господарка вдячна їй за допомогу, хоча та не раз сварила через те, що Анна щось робила не так. Але Зося була доброю. Анна навіть думала про те, що хотіла б ось так з нею все життя прожити, але жіночка для неї явно хотіла іншої долі.
Після обіду, коли Ромашка була видоїна і варто було зачекати дві години до того, аби знову її погнати на пасовисько – пані Зося видала:
— Я тут тебе з Андрієм бачила. Нічого такий чоловік. Мо вам одружитися, в нього і хата мається…
Вона ще щось говорила, а в Анни земля пішла з під ніг.
«Наказує, чи пропонує?» — не могла зрозуміти.
Допитуватися, чи сперечатися не стала. Вирішила змовчати.
Коли погнала Ромашку на поле – відчувала провину. А що коли вона заважає Зосі, тому та хоче від неї легальним способом позбутися? Ні, в Анни навіть у думках не проскакувало те, що таке одруження можливе. Один раз від сп'яніння полізла цілуватися до Андрія, але це нічого не означало. Він не подобався їй, як чоловік.
На полі вже всі до неї ставилися, як до давньої знайомої. Андрій весь час намагався її обійняти й вона не перечила. Можливо той навіть думав, що вони пара – байдуже. Анні просто подобалася увага, тому не перечила.

До вечора дівчина була вся у роботі. Лише, коли повечеряли й помила посуд – вирішила посидіти на вулиці. Вечірня прохолода, здавалося, обвітрювала шкіру. Вона зрозуміла одну істинну – справжній відпочинок, усвідомлення себе – в селі приходиться на вечір. Бо в день, коли багато роботи – немає часу навіть думати.

Раптом, у кущах щось тріснуло. Спершу подумала, що шастає собака, проте, коли кущі зашевелилися – встала на ноги й вже думала бігти у хату, як почула знайомий голос:
— Анно, Анно…
Ні це не могло бути правдою.
— Не піду з тобою, — сказала впевнено, — Забирайся!
— Я прийшов не для того, аби тебе забрати, — Адам брехав їй, а можливо і собі. Він стояв біля хвіртки ховаючись у сутінках від непроханих очей. Лише Анна могла розгледіти його дужий стан і красиве обличчя. Проте ці думки гнала від себе, бо яка з них користь? Який би викрадач не був гарним, він все ж той, хто хоче відібрати її свободу.
— Підійди, — попросив, проте дівчина дивилася на нього з острахом, тому зрозумів, що вона не стане наближатися близько до нього.
— Не бійся. Я не стану тебе забирати звідси. Тільки, якщо ти сама захочеш піти.
— Я не захочу, — швидко відповіла.
— Анно, — він важко видихнув, — Чи розумієш ти, для чого я взагалі викрав тебе із твого весілля?
— Для політичних ігор, аби я грала на стороні заходу.
— На стороні правди, — поправив.
— Правда у кожного своя.
Вона розвернулася і пішла у хату, кинувши наостанок:
— Будь ласка, Адаме, дай спокій.
Вона пішла, залишивши за собою надію. Він сподівався, що вона піде з ним. Сподівався, що цю ніч проведе не сам. Але прийшлося повертатися у закинутий будинок, який слугував йому домом.

Анна ж крутилася у ліжку і довго не могла заснути. Їй здавалося, що двері відчиняться і чоловік увійде, закине її на плече і знову запхне у своє авто. Вона навіть декілька разів уставала, аби перевірити, чи замкнені двері. Декілька разів виглянула у вікно і помітила, що навіть засмучувалася, бо не бачила Адама. Сама не розуміла звідки це відчуття, але була впевнена – вона не хоче нікуди їхати з ним.

Зранку вийшовши на вулицю з відрами одразу подивилася в різні сторони. Навіть у хліві, де доїла Ромашку – прислухалася. А що коли він десь поруч? Ні, не хотіла навіть думати про те, що її свобода зійде нанівець. Невже вона дарма навчалася доїти корову, сапати город і інших премудростей життя у селі?
Ні, хай би що не задумав Адам – він не стане вирішувати її долю. Віднині вона сама вирішує, як їй жити.
Коли вийшла з хліва – руками рота прикрила, аби не закричати. Проте в мить несподіванки вона не врахувала, що в руках були відра зі свіжим молоком, яке пані Зося мала продати сьогодні на трасі.
— Що ж це ти робиш? — процідила крізь зуби до чоловіка який стояв біля хліва.
— Пробач, — Адам миттю кинувся допомагати дівчині, проте все молоко вже вбирала земля.
— Що я тепер господарці скажу?
Адаму стало соромно. Ну як же він так міг напакостити? Найбільше на світі він зараз хотів, аби дівчина не злилася на нього. Він хотів поговорити, пояснити їй все – а тут ці відра з молоком…
— Забирайся, — прошипіла, коли встала на ноги з пустими відрами.
— Хочеш я все поясню твоїй господарці?
— Що ти поясниш? Що прийшов викрадати дівчину, а вона від переляку відра на землю кинула? «Ой вибачте мені, я не думав, що так станеться» — перекривляла.
Адам дивився на її великі очі й не міг відвести погляду. Байдуже, що вона говорить. Просто б зараз закинув на плече і поніс би у свій закинутий будиночок посеред дикого садка.
— Анно, тобі тут не місце.
Закотивши очі вона скорчила гримасу в вдаваній посмішці.
— Пробачте, містере Адаме, Вас забула запитати де ж моє місце. Я ж геть дурна. Добре, що Ви є в моєму житті.
Коли її ноги в галошах ступили на поріг, аби зайти до хати – рука Адама схопила її за лікоть.
— Прошу, я хочу лише прогулятися і поговорити. Обіцяю, що не стану тебе викрадати.
— Як я можу тобі вірити?
В її питанні він чув нотки гидливості. Невже вона справді настільки ненавидить його? А і правда, як вона може йому довіряти? Хіба був привід?
— Довірся, — благав заглядаючи у вічі, в той момент, коли вона ховала від нього погляд.
— Сьогодні в обід. На полі, — сказала, хоча сама не вірила, що Адам дотримає слова.