Розділ 9.2

Тим часом на трасі поруч з селянами, які продавали свій урожай Анна відчувала огиду. Ці чоловіки, які хотіли її «купити», явно бачили в ній відчайдушну молодицю, яка ладна по-всякому заробити на кусок хліба.
— Їдьте ви, хлопці, подалі від лиха, — мовила баба Зося до чоловіків, які виглядували з джипа.
— Ми добре заплатимо, доньку Вашу не образимо.
інші селяни мовчки спостерігали. Це здивувало Анну. Невже тут і ті, які себе продають – трапляються?
— Я не продаюся, — наважилась сказати ошелешена Анна, склавши руки на грудях.
— Все в цьому світі продається, — сказав один із них, — Особливо жінки.
І від цих слів Анна відчула злість. Ту злість, яку вже давно не відчувала. Чому всі до неї ставляться, як то об'єкту? Як до тої, яку можна викрадати, продавати, видавати кому лише здумається?
Анна всунула руку в пакет з огірками, вибравши найбільшого – підійшла до автівки.
— А вам дуже чешеться? — запитала.
Від цього запитання пані Зося мерщій підбігла до дівчини.
— Що ти робиш, дурна? Чи хоч аби нас побили?
— Зараз тобі зачешеться, — один з них хотів схопити її за руку, але вона кинула їм в авто огірок, — Самі бавтеся, вам он огірок в допомогу, хаха.
Вона відверто насміхалася, але в цю мить пані Зося кинулася до чоловіків виправдовуючись.
— Пробачте, вона хоч і гарна, але хвора. Має розумову відсталість і букет венеричних захворювань. Їдьте, хлопці, від проблем подалі.
І ті останній раз покосившись на Анну, яка показала їм язика, поїхали.

— Що це ти робиш? — злилася Зося, на що Анна просто знизила плечима, — Це тобі не місто, тут не приїде міліція рятувати.
Побачивши щирий страх в очах жіночки – опустила голову.
— Пробачте, але я не можу терпіти таке ставлення.
Зося захитала головою.
— Ніхто не може, але потрібно правильно поводитися, аби своїми діями не провокувати.
— То чим же я їх спровокувала? — не могла вгамуватися.
На що пані Зося лише закотила очі.

Під обід вони назад несли пляшку сироватки, і пакет з огірками й трохи горошку.
— Гарно попрацювали. Зараз Ромашку напоїш, подоїш, на поле заженеш, та й підемо в магазин на морозиво.
Анна ж була геть втомлена. Її здивувало, що домашню продукцію вони продавали за цінами набагато нижчими, чим в супермаркетах у місті. Хоч Зося була задоволеною – Анна була засмучена. Це ж яка велика праця, стільки йти пішки – і все заради таких малих грошей. Вистачить хіба що на п'ять буханок хліба.
— А нам і багато не потрібно, — мовила Зося, — Все що нам потрібно, і так вирощуємо.
Анна не сперечалася, хоча й хотіла. Розуміла, що справа не в селянах, а в тому, що влада покинула цих людей напризволяще.
Дівчина корову подоїла, напоїла, але в поле не догнала.
— Візьміть нашу Ромашку, — попросила сусідку, не дійшовши до поля.
— А що кудись спішиш?
— Є деякі справи, — сказала.
Сусідка погодилась, а Анна бігом бігла додому. Як же вона хотіла того морозива, яке пообіцяла Зося. Весь цей час, що тут проживала не їла жодного десерту. А як хотілося…
— Ти щось дуже швидко, — помітила Зося.
— Ой, дуже хочеться морозива, — призналася Анна.
На що господарка лише посміхнулася.

В магазині було прохолодно, бо у власниці – тітки Іри – був вентилятор. Мабуть, один на все село.
— Як же у тебе тут добре, — перше, що мовила Зося зайшовши в приміщення.
— Ой, не кажи. Додому приходжу – жити не хочеться, — відповіла Іра.
— Та коли ти там приходиш? Ввечері ж.
Зося купила дешеве морозиво в стаканчику собі й Анні, проте Зося не спішила покидати магазин. Всівшись на дерев'яному стільці поруч каси – вона почала точити ляси. Анні ж набридло чекати.
— Я на вулицю, — сказала перед тим як вийти.

Надворі було ж те саме яскраве, пекуче сонце, яке не давало багатьом в цей час порпатися на городі. Можливо, якби не воно, то Зося б давно проходжувалася по городі з сапкою, а так… потрібно було вбити декілька годин спеки.
Раптом на лавці, неподалік від магазину Анна побачила знайоме обличчя. Андрій в тому ж воєнному кашкеті сидів нахиливши голову між ноги.
— Все добре? — запитала підійшовши ближче.
— Тобі то що?! — буркнув.
Лише зараз Анна помітила в його руках пляшку горілки, а в зубах цигарку.
— Нічого, проте… виглядаєш ти не дуже.
— Ти теж, — буркнув не відриваючи очей від землі.
Він навіть не підіймав очі, аби подивитися на неї.
Анна сіла поруч.
— Знаєш, я ніколи не пила спиртних напоїв.
На що Андрій тут же глянув на неї.
— Брешеш.
— Та справді.
Він витягнув з рота цигарку і просунув для неї.
— А курила?
— Ні.
Не питаючи її дозволу – торкнувся цигаркою її губів.
— Бери.
І вона взяла. А що втрачати? Раніше вона слухалася, як бути благородною, як бути слухняною, як бути гарною і, так далі. А зараз вона – вільна.
Але коли втягнула смердючу сигарету – закашлялась.
— Ти диви! — здивувався, а потім засміявся Андрій, — Не збрехала.
Він тут же простягнув їй в руку пляшку горілки. Нічого не говоривши Анна взяла і відпила. Горюча рідина обпалила рот, горло, а потім пронеслася по тілу.
— Фу, — скривилася, — Як таке можна пити?
— Не можна, проте це єдині ліки тут.
— Ти хворієш?
— Ага, як і всі, хто живе в селах. Хотів виїхати, хотів почати життя в місті, але… Пфф, — видихнув, — Я звик, як і більшість тут, до природи. До всього цього, — обвів навколо очима, — Жив у місті. Заробляв. Все одно повернувся. Якби там залишився, то б вмер.
— А п'єш чого?
— А як не пити, коли ти стільки всього сказала. І це правда. Ми лузери!
Анна підсунулася ближче. В очах пливло. Невже це те, що всі називають «сп'янінням?»
— Вибач, — мовила тихо.
Він глянув на неї скляними очима. Щось пекуче почало спазмувати в її грудях, тому вона не думала. Робила те, що хотіла. Вона відповіла на поцілунок Андрія, хоч від нього смерділо перегаром і цигарками. Було байдуже на чиюсь думку, зараз вона просто робить те, що хоче цієї миті.