Розділ 9.1

Зорі мають здатність тьмяніти у хмуру погоду. Сонце можуть закривати густі хмари, але Анну не може затьмарити навіть відсутність благородних умов.
Адам мав рацію – вона гарно складена: її пишні груди то підіймалися то опускалися, поки вона водила по них милом; її стегна, її животик, її біленька шкіра… Адам не міг стримати бажання. Він відчував його настільки сильним, що ладен був покинути весь свій план і побігти до неї. Розумів, що лише у своїх фантазіях, вона тут же схопиться за його шию і припаде поцілунком. Знав, але сподівався, що мрії все ж матеріальні.
«Я маю спробувати» — наказав собі й різко встав з-за куща, за яким ховався від дівчини.
Після того, як він побачив Анну, яка вперше зустрілася з Зосею – швидко вирішив: хай робить, що хоче. Він чекатиме.
Чекав довгих два тижні, проте зараз… більше не міг. Він брехав керівництву, що вона знаходиться з ним. Брехав, що він навчає її політології, історії, економіці… Брехав, бо був вражений тому, як швидко вона від нього тікала. Ще ні в кого і ніколи не бачив такої жаги до свободи. Він знав, що Анна не повернеться до Морозова, тому не бачив сенсу викрадати її від пані Зосі.
Коли звівся на ноги, то велика суха кістка під його ногою голосно хруснула. Анна мерщій звелася на ноги й прикрилася рушником. Коли Адам побачив, що та наближається на нього – тут же побіг геть. Він не хотів з’явитися так: як ман’як, який підглядає за нею голою.

Він тікав не від неї. Біг, бо тікав від власного сорому. Обличчя пашіло, долоні змокли. Єдине, на що сподівався – вона не побачить його. Але навіть якби побачила, то б все одно не роздивилася обличчя у сутінках.
Наблизившись до старої, закинутої хати в покинутому садку – зайшов всередину. Тут він жив весь цей час, не спілкуючись із місцевими. На щастя біля  цього будинку були одні дерева, кущі й жодних сусідів.
Авто він припаркував за будинком так, аби навіть, якби тут хтось ходив, то б одразу не побачив автівку.
Він постелив собі на дерев’яній підлозі, по якій раз по раз бігали пацюки. Декілька днів поспавши в автівці у нього страшно затискало шию, тому вирішив спати у будинку. Пацюків він не боявся. Ще у підлітковому віці зрозумів, що гіршого звіра за людину – не існує.
Він ще довго не міг заснути уявляючи прекрасне, мокре тіло Анни. О, як же зараз йому хотілося аби вона була поруч. Аби просто лежала. Він би навіть не торкався б її… хоча сам у це мало вірив.

Зранку він ледь протер очі. Не міг більше чекати. Йому хотілося забрати дівчину і наздогнати свій план, проте… Ні, він не хотів більше її викрадати. Хотілося, аби вона сама пішла з ним. Зі своєї згоди. Він не хотів так явно забирати її свободу.
— А Ви чий будете? — запитала стара бабця у єдиному магазині села, яка стояла в черзі позаду Адама.
Чоловік набирав консерви і хліба.
— Я? — перепитав.
— Ну не я ж!
«Що відповісти?»
Зметикувавши – швидко відповів.
— Я внук покійному баби Галі.
— Галі?
Адам міркував про те, що в будь-якому селі знайдеться якась покійна баба Галя.
— Ви Володя? — перепитала та.
— Володя?
— Ну Володя Белуш?
— Ем… ну… так, — відповів несміливо.
— Ой, я ще тебе маленьким пам'ятаю. А як мати?
— Мати?
Він швидко розрахувався з продавчинею і відповів перше, що спало на думку:
— Я не спілкуюся з матір'ю.

Він не чув, як ця бабця спілкувалася з продавчинею і як вона благословляла його услід хрестом у повітрі.
— Ой, Володько, ой вимахав. І то, Ірко, — звернулася бабця до продавчині, — Правильно, що з матір'ю не спілкується. Вона ж його на бабу малим залишила, а сама пила. Ой, як же вона пила, — захитала бабця головою.
Поївши він, як завжди пішов на поле, аби здалеку полюбуватися своєю дівчинкою. Проте сьогодні її не було. Навіть страх пройшовся по тілу, доки у старого діда, який теж гнав худому не дізнався, що Зося і її помічниця, не женуть корову на поле, коли йдуть продавати продукти на трасу.
— Хоч якась, а копійка, — сказав дід, дивлячись на Адама лише одним оком, бо інше було гель біле.
— А ти чий будеш? — запитав той.
— Я внук покійної баби Галі, — сказав ту ж саму легенду.
Адам йшов до свого тимчасового будинку і думав лише про одне – він більше не може чекати. Він більше не хоче здалеку спостерігати за Анною. Він прагнув її присутності біля себе, і він прагнув виконати своє завдання.