Розділ 7.2

— Ань, Ань, — чула голос пані Зосі.
— Що? — не могла зрозуміти, чого потрібно жінці посеред ночі.
— Вставай, Ромашку доїти пора і гнати на поле.
— Як? Вже?
— А ти думала коли?
Як же Анні важко було вставати після вчорашнього бурхливого дня. Як же вона втомилася взагалі від останніх подій. Навіть засумувала за своїм минулим життям, де могла години проводити над навчанням і приймати гарячу ванну ввечері.
Анна звелася на ноги, натягнувши на себе все той же одяг Адама. Згадавши свого викрадача відчула докір у свою сторону. Не розуміла звідки це відчуття провини й за що? Цілком логічно, що людина у неволі – хоче порятунку. Невже відчуття провини через цей одяг? А може… Вона справді відчувала вдячність за те, що він звільнив її від одруження з Морозовим?!
На ноги дівчина взула галоші пані Зосі, які на два розміри були більшими за її маленьку жінку і пішла з відром у хлів.
Пані Зося стояла поруч, поки дівчина намагалася видоїти вередливу Ромашку. Корова здавалася спокійною, проте саме під час доїння показувала свій характер.
— Це через те, що ти поки не вмієш зробити це якомога безболісно для неї, — пояснила господарка.
— Ромашці боляче? — перелякалася дівчина забравши руки від вим'я.
— А ти б себе так посмикала за цицьки. Звісно боляче. Дай я ще раз покажу, — пані Зося присіла поруч і майстерністю рук відро почало наповнюватися теплим молоком. — Нічого, навчишся, — заспокоювала дівчину.
Проте Анна не заспокоїлась. В тоні пані Зосі відчула попередження: «Ти тут надовго» і це неабияк лякало. Невже вона справді тут надовго? З іншого боку їй правда немає куди йти.
Після дійки корову вигнали з хліва, де вона на вулиці попила води з поїльника, яке було схоже Анні на ванну і вони пішли на пасовисько. Пані Зося вирішила один раз сходити з дівчиною: «А далі ти сама» — сказала.
На щастя поле було не далеко, проте потрібно було гнати корову аж до середини поля, куди з усіх кутків селища люди гнали своїх корів.
— Зосю, а хто це з тобою? — питали жінку інші власники корів, яких вони зустрічали дорогою до місця призначення.
— Помічницю тепер маю, — пояснювала.
— Тож кріпацтво скасовували, - сміявся підстаркуватий, весь сивий дід Василь.
Анна не звертала уваги. Йшла опустивши очі додолу. Відчувала сором, відчувала себе не на своєму місці. Проте… хіба є десь місце, яке по-справжньому було її? Все життя мріяла врешті вирватися від названих батьків, а тепер… Куди йти? Що робити?

Повернувшись додому – пані Зося встромила їй в руки косу, які Анна раніше бачила лише на картинках, де зображували Смерть. А тут…
— Чому у вас немає газонокосарок? — запитала і тут же пошкодувала.
— А гроші де взяти?
«Хіба можна ось так жити?»
Анна дивувалася, як пані Зося кидається з однієї справи в іншу і весь час не встигає.
— Ви колись відпочиваєте? — питала.
— Так, взимку.
Анна розмірковувала про те, що в місті люди не звикли так важко працювати. Працюють розслаблено, отримують якусь зарплатню, а весь вільний час проводять перед телевізором. А тут все по іншому. Люди працюють не покладаючи рук, аби просто вижити. Аби себе прогодувати.
Ні так не можна. Хіба Валерій Морозов не може змінити цього? Чому він закрив очі на безнадійне існування сіл?

По обіді Анна пішла на поле за Ромашкою вже сама. Люди підходили, розпитували. А вона не знала, що відповідати.
«Звідки ти? Як опинилася в Зосі? А Зося твоя родичка?»
Коли говорила щось про те, що просто допомагає жінці, то потай чула шепотіння: «Мо якась шахрайка»
Сльози наверталися на очі.
«Я не шахрайка! — хотілося кричати — Я Анна Розумовська!»
Проте тримала свого язика, аби чого не сказати зайвого.
Лише від мешканців села дізналася його назву – Майдан Валюків. На честь якихось панів, яким належало село в минулому столітті.
Обіднє доїння Ромашки видалося ще тим випробуванням. Пані Зося була зайнята на городі, тому Анна намагалася все зробити сама. Проте молоко цівкою не бігло, як у господарки, а корова то копита підіймала, аби вдарити, то хвостом била по обличчю.
— Та заспокойся, — злилася на корову.
А та ще сильніше її по обличчю.
Якось вдалося надоїти трохи молока і пішла у дім. Вже там: дров наносила, грубу запалила, супу наварила.
Хотіла прилягти, але на годинник глип: потрібно знову Ромашку гнати на пасовисько.
Вже на полі, підігнавши корову до пастухів, ті перешіптувалися. Один з них, років тридцяти, видався найсміливішим.
— То це Ви Анна Розумовська?
— Що? — в грудях загупало.
«Невже упізнав?»
— Ні, а чому так вирішили?
— Бо це ж Ви в центрі зняли штани й кричали, що Анна Розумовська.
Інші пастухи засміялися.
Цей сміливий був одягнений в шорти, футболку і воєнну кепку. В роті тримав не запалену сигарету.
— Не Ваша справа, — бовкнула і мерщій віддалилася від них, залишивши корову Ромашку.
— Дивіться, я Анна Розумовська без штанів, — чула глузування чоловіків, — Подивіться всі на мою дупу.
Не витерпіла. Кулачки стиснула і швидкою ходою пішла на них.
Чоловіки побачивши наближення дівчини – затихли.
— А ви, як здорові бугаї лише вмієте ляси точити? Невже не можна поїхати в місто і заробити трохи грошей для своїх сімей, батьків? Легше ж тут смішки кидати, чим ділом зайнятися.
Чоловіки скривилися так, наче побачили хробака.
— Пішла ти, — сказав той, що з сигаретою в зубах.
І вона пішла. Проте шла з високо піднятою головою. Все ж вона Анна Розумовська. І буде такою навіть у Богом забутому селі.