Розділ 7.1

«Як люди взагалі живуть в таких умовах» — не розуміла, після того, як почула від пані Зосі, що всі у селах живуть коштом своїх господарств. Та й ще не просто живуть, а виживають: шукають способи продати все, що виростили.
— На трасу далеко ж, — не могла зрозуміти, — Ви що справді пішки ходите?
— Хто підводою, хто пішки. Кому, як Бог дав. В мене он лише Ромашка, — показала рукою на хлів з коровою, — Тому пішечки. Коні дорогі, та і я ж жінка, у нас якось кіньми більше чоловіки займаються. Там же і косити більше, чим на Ромашку, і за копитами слідкувати… Ні. Я он, що маю, тому і рада.
— А діти, хіба у Вас немає тих, хто б міг допомогти?
— Діти, діти… Не у всіх є діти, які захочуть повертатися сюди. Сина маю, але той виїхав ще давно в Рошонську столицю і не приїжджає. Образився, бо я відмовилась їхати до нього. Він обіцяв знайти мені кімнату в комуналці та роботу. Проте яка може бути комуналка? Я тут виросла. Тут померли мої батьки, то і я тут свій шлях закінчу.
— Не можу повірити, що в такому великому селі й немає роботи. Це ж щось нереальне.
— Це нереальне вже існує багато років, відколи до влади прийшли рошисти.
— Якби вони не прийшли, то б нас окупував захід, — сказала впевнено.
На що Зося лише махнула рукою.
— А ти чого тут опинилася і без грошей?
На це дівчина знизила печами.
— Мене викрав один чоловік і мені вдалося втекти.
— Який чоловік? Бандит?
— Так.
— То ходімо в будинок, в мене телефон є, то наберемо твоїх рідних.
— Не треба, — Анна закинула голову до неба дивлячись на зграйку хмаринок, які купчилися на синьому полотні, — Немає у мене рідних. Одна я сама у себе залишилася.
— І дому немає? — запитала з недовірою жіночка.
— І дому.

Худобою виявляється називають копитних свійських тварин. Ромашка була доглянутою, плямистою коровою, яка здавалася лагідною.
— Це поки доїти її не почнеш, — застерегла Зося.
Відверто, Анна боялася такої роботи. Одна справа прибирання, інша – праця з твариною, яку вона бачила лише здалеку і ніколи за своє життя не цікавилася, як цих тварин потрібно доглядати.
Зося все пояснила:
- Доїш три рази на день, після кожної дійки – женеш на пасовисько. Там пастухи, які череди пасуть. Ще до речі моя черга буде, от за мене і будеш випасати з сусідами нашими.
— А вона не кусається?
— Хто? Ромашка чи що?
— Так.
— То тобі не собака, — засміялася Зося, — Вона брикається, роги наставити може, хвостом бити, поки доїш, але… Якщо руки в рот не засунеш, то не вкусить.
Брикається? Роги наставляє? Хвостом б’є? Анна аж схопилася за брудні двері у хліві аби не знепритомніти.
До всього ще й цей запах… О, Анна ніколи не була у таких місцях. Вона в дитинстві ходила в кінний клуб з названими батьками, проте в місце їх проживання вона веліла не заходити. Тим більше не знала, як доглядають за такими великими тваринами.
— Ну і сіно косити будеш, гній викидати – он через те віконце, — Зося показала рукою на маленьке вікно, яке було розташоване позаду корови Ромашки, — Щоб чистенько було. Ато я сама, з тим городом геть нічого не встигаю.
— Добре, — тихо сказала Анна, на що жіночка голосно перепитала:
— Ну то як, ти згідна?
— Так, так, звісно, — сказала вже голосніше.
— Насправді страх настільки скував тіло, що хотілося вмить побігти куди-небудь, аби виплакати власне горе. Куди вона лізе, хіба це її життя? Для чого це все?
«Аби не бути з Морозовим» — нагадувала собі.
Але від Морозова її й так хотів спасти Адам.
Вона не вірила в нього. Не вірила, що в цій країні можна просто так сховатися від самого президента. Це його країна. Тут всюди його люди. А цей Адам… Хто він взагалі такий і чому його досі не вбили?
Анна хотіла лише одного – свободи. Але зараз вона зрозуміла – для власної свободи потрібно працювати. Вона не звалиться на голову і навіть, якщо ти опинишся далеко від тих, хто тримав твою свободу у своїх руках – не спасешся. Ти просто станеш рабом когось іншого. Суть свободи – обирати кому належати.

Вона спробувала подоїти Ромашку, допомогла Зосі з бур’янами на городі й декілька разів непомітно заплакала дивлячись на свої руки, на яких вже були перші мозолі.
— То від того, що ти раніше такої роботи не робила, — пояснила жінка, — Попрацюєш декілька днів і шкіра загрубіє.
Загрубіє? Дівчину не тішила така перспектива. Вона все життя доглядала за своїми руками, як навчала названа мати: «Руки – візитна картка жінки».
Скільки праці по догляду за руками й все марно? Вона зиркала на руки Зосі, які виглядали вже на сімдесят з хвостиком: вени напухли, нігті брудні, шкіра в порізах від бур'яну і в пігментації.
Ні, вона не хотіла мати такі руки.
— А чи немає у вас рукавичок, в яких могла б я працювати?
Зося закотила очі й коротко відповіла:
— Немає.
Коли на небі з'явилися перші зорі –  Анна вже нічого не могла. Навіть думати.
— Чим багаті, тим і раді, — сказала господарка. На що Анна лише скромно подякувала.
Думок не було. Лише біль в руках, який пульсував до того моменту, поки Анна не провалилася у сон.