Розділ 6.1

У чорному фургоні де Анна сиділа біля Колотова пахло чоловічим парфумом і потом. Через нервування вона стикала одяг Адама у який була одягнена. По її проханню вони все ж залишили її викрадача самого і той на диво навіть не намагався їх затримати.
Ще вчора зі страхом вона їхала зі своїм викрадачем у невідомість, а сьогодні у таку ж невідомість вона їде в місце, яке повинна називати своїм домом.
— Що Вам наплів той західний шпигун?
— Не люблю політику, — мовила, — Не зрозуміла, що їм від мене потрібно.
— Їм потрібно зруйнувати нашу державу.
— Хіба це можливо?
Колотов хитро посміхнувся.
— Ні.
— То для чого тоді боятися, боротися?
— Ви ще молоді. Не беріть в голову.
До маєтку Морозова потрібно знову було проїжджати ліс. Вона згадала, як Адам знімав з неї сукню і по тілу пробіглися мурахи.
В її житті, де було лише одне навчання і настанови – Адам найбожевільніше, що з нею сталося. Вона посміхнулася сама собі й подумала, що колись би їй хотілося написати книгу, де б вона змогла описати свого викрадача. У ньому було щось таке дике, справжнє, що вона ніколи ні в кому не бачила.
Раптом авто загальмувало. Страх пробігся по тілу. Невже знову небезпека?
Колотов і решта швидко відчинили фургон і вишли назовні, де на них тут же були направлені дула автоматів. Анна несміливо виглянула. Серед решти людей в масках був той, кого вона одразу упізнала. Він підійшов до фургона і подав їй руку.
— Прошу, Адаме, дозволь мені поїхати додому. Я не хочу грати ці політичні ігри.
 — Це не можливо. Боюсь, що ти застрягла зі мною надовго.
 — Я не піду з тобою.
На це Адам не відповідав. Він взяв її на руки допомагаючи вийти з фургона і тримаючи за руку направився в автомобіль, той в якому він віз її минулого разу. 
Як би вона не старалася бачити в ньому ворога перед очима були лише його дужі руки, уста, які проносили жар по тілу ще цієї ночі. Його подих і… Вона хотіла б забути ту минулу ніч, бо хіба може вона – Анна Розумовська думати таке про бандита із сусідньої країни?
Навкруги були люди з автоматами, їх було десь з двадцять душ. Анна сіла в авто, до якого підвів її Адам. Тут же він звернувся до Колотова:
— Слухай, ти вже чоловік не молодий. Для чого тобі горбатити спину на Морозова? Ми пропонуємо тобі кращі умови. Подумай.
— Мені? Хах! Ваша розвідка погано працює. А вона, — показав пальцем на Анну, — Вона має бути дома. Її чекає Грета, вона ж командор підрозділу Морозова.
Анна зсунула брови до перенісся.
— Що? — мовила. — В якому сенсі командор?
— А ти думала тебе продали за землю і маєток? Як би не так! Ти з народження мала місію бути першою леді Веронії.
— До чого тут Грета? — її очі блищати, і здавалася от от заплаче.
Грета – єдина людина, якій вона довіряла з дитинства.
— Не слухай його, — Адам закрив дверцята авто. На що Анна відчинила і побігла на Колотова. — До чого тут Грета? Яка її роль, кажи!
Адам похапцем підбіг до неї аби затягти в авто.
— ВІДПУСТИ! — кричала до нього. — Ти такий, як і вони, такий же. Ви всі однакові, ви всі…
Вона кричала навіть тоді, як він запхнув її в авто і заблокував дверцята. Вона кричала й кричала.
Адам натиснув на гальма, а вона продовжувала дивитися на людей Адама, які направляли автомати на людей Морозова.
— Ти такий же, такий як вони, — знесилено шепотіла, — Ти такий же…