Розділ 4.1

             Рубі Барнс

Нервування. Рубі знову відчувала нервування через своє таємне завдання. От завжди так було: коли про завдання не знала жодна душа з напарників – її кидало в холодний піт.
«Репутація Валерія Мороза у твоїх руках» — згадувала слова офіцера Раяля.
Ні, вона не хотіла виконувати це завдання, проте… В якусь мить навіть відчула для себе вигоду.
«А що коли…»
Ні, поки думати не сміла.
В той момент, коли Адам пускає слинки на підстилку Морозова – вона хотіла отримати те, чого ніколи не мала.
Рубі згадувала своє дитинство лише в жахливих спогадах злиднів. Її батьки-поляки все життя пропрацювали сміттярами й коли дізналися про вступ у школу спеціального призначення – не вагалися. До того ж Рубі було не важко в неї вступити, бо ще змалку вона лазячи по деревах і бігаючи за дворовими собаками – розробила сама для себе комплекс фізичної підготовки, яка і дозволила їй у сім років вступити в безоплатну школу-інтернат.
Ніхто не знав, що це дівча тримає на серці важкого каменя, адже вона ніколи й нікому не жалілася. Звикла тримати все у собі, на повну віддаватися роботі й прикрашати розмови гумором.
За все своє життя вона так і не добилася кохання ні від одного чоловіка, хоча найбільше мріяла про сімейне щастя. Хотіла на зароблені гроші купити невеличкий будиночок, народити діточок і завести свійських тварин.
Проте жоден з кавалерів не виправдовував її сподівань.
Колишній Мешко – який був напарником два роки тому, навіть зробив пропозицію, проте… Вона не хотіла бути з тим, хто дозволяв собі критикувати й висміювати її на людях. Після декількох таких анекдотів про неї – вона врізала Мешкові кулаком у щелепу, після чого вони розійшлися. Вона його не кохала. Сама собі боялася признатися, але Адам їй подобався з дитинства. Хоч до того, як їй поставила Адама в напарники вона собі в цьому не признавалася. Хоча ще в школі завжди спостерігала за ним і за його благородними манерами поведінки з жінками.

— Адаме, я давно хотіла сказати тобі… — серце тоді гупотіло так, неначе поруч зривалися міни, — Адаме…
А він… Вона згадує, як він щось в той момент писав у блокноті. Вони сиділи в автівці, де вона нервово стискала руль.
— Адаме, ти мені подобаєшся.
— Ти теж, Рубі.
В цей момент вона відчула надію. Ту маленьку крихітку, яка могла все розставити по своїх місцях.
— Як чоловік, — пояснила.
І ця нестерпна пауза, коли він писав у блокноті, а вона дивилася на нього очікуючи бодай якоїсь реакції.
— Що ти сказала? Пробач, Раян геть завантажив непотрібною роботою. Ми хіба наймалися аби заповнювати ці всі папірці?
Повторювати не хотілося. Ком у горлі став так, що не могла й дихати.
— Ти подобаєшся мені, — сказала опустивши очі на педалі. В цю мить вона відчула, що її почуття не взаємні.
— І ти мені, — повторив.
— Адаме, я… я не хочу тобі нав'язуватися.
— Ти й не нав'язуєшся, це ж не я вирішую кого і кому ставити в напарники.
Все вона не змогла. Ком в горлі прорвало, що дало відімкнути очі для сліз.
— Що сталося? — не міг зрозуміти.
— Будь моїм хлопцем, — сказала крізь сльози.
— Рубі, — він витріщився так, що аж блокнот з ручкою впав під ноги.
Адам поліз аби дістати слухаючи схлипування своєї червоноголової напарниці. Вона не знала, але в ній він не бачив жінку. В його уяві жінки мають довге волосся, пишні форми, а Рубі… Її коротке фарбоване волосся нагадувало йому часи неформалів, а статура більше була схожою на хлопчачу.
— Пробач, — мовив тихо. — Я повинен був помітити. Скажу Раяну, аби нас роз'єднали.
— Ні, — захитала головою, — Не роби цього.
— Рубі…
— Я все зрозуміла. Пробач, це… це через те, що ми далеко від дому…
— Добре.

Більше до цієї розмови вони не поверталися. Вдавали, що нічого не було. Навіть заздрила нареченій Морозова, що їй так поталанило бути завданням Адама. О, як же Рубі мріяла опинитися на місці тієї дівчини, яку він носив на руках.
Але зараз їй не до цього. Вона видихнула і пішла: впевнено, махаючи стегнами й розмахуючи руками. Тепер її черга виконувати важливу місію. І цією місією був Валерій Морозов.