Розділ 3.1

В автівці Адам надягнув на неї хіджаб і наказав не підіймати голову, якщо зупинять поліціянти.
«Ага, звісно»
Дівчина лише мріяла, аби автівку врешті зупинили й вона б кинулася до поліціянтів розповідаючи їм хто вона така і як опинилася в автівці. Проте на щастя Адама – ніхто їх так і не зупинив.
За вікном Анна бачила рідний Лиїв. Вона розуміла де вони й навіть дивувалася, чому її викрадач не став їй зав'язувати очі.
— Що ти знаєш про це місто? — запитав.
Дівчина, яка сиділа поруч на передньому сидінні закотила очі, але через хіджаб Адам цього не побачив.
— Мені обов’язково ділитися знанням історії?
— Ну, якщо хочеш сьогодні залишитися без сніданку можеш нічого не розповідати.
Вона ніколи не любила історію. Читала художню літературу, любила любовні романи, а історію вивчала в школі під примусом названих батьків, тому багато інформації пам’ятала виключно до контрольних робіт.
— Це найбільше місто у Веронії, — відповіла.
— А ще?
— А ще це столиця Веронії.
— Це все?
— А що Вас цікавить історія князів і гетьманів?
— Можливо.
Вона стиснула сидіння. В цю мить дещо проясніло: її викрадач працює на заколотників. Тих, які хочуть змінити владу у Веронії. Ось чому вони викрали майбутню дружину президента.
— Признайтеся, — тихо промовила, — Ви хочете мене використати у своїх брудних політичних іграх?
В цю мить на обличчі викрадача помітила легку усмішку.
— Ні, — відповів, — Брудні ігри – це те, що відбувається зараз. Ми хочемо очистити країну від бруду.
— Ціною мого життя?
Адам подивився на неї, бо не зрозумів, що вона має на увазі.
— Ви вб’єте мене?
І знову ця хитра посмішка на його обличчі.
Адаму подобалося випробовувати терпіння меркантильної дівчини, яка викликала у ньому протирічні відчуття.
«Невже справді для неї я схожий на вбивцю?» — міркував.
Коли автівка припаркувалася біля новенької багатоповерхівки вона здригнулася.
«Для чого він мене сюди привіз?»
Проте це питання не ставила. Вона знала, що він як завжди проігнорує її цікавість.
У під'їзді було занадто тихо. Чути було лише їх кроки й серцебиття дівчини, яку огортав страх.
Вона стискала чорний хіджаб і хотіла лише одного – втечі, проте він так сильно і погрозливо стиснув її руку, що вирішила поки не пручатися.
Їх квартира була на третьому поверсі. Всередині був новенький ремонт і сама квартира виглядала так, ніби тут ніхто ніколи не жив.
— Він повів її у вітальню, де стояло велике ліжко з бильцями. За них він і прищепив її руку в наручнику.
— Це для безпеки, — пояснив.
— Для твоєї? — хитро посміхнулася.
Анна намагалася видаватися сміливою, спокійною і впевненою у собі. Її видавало хіба що нервове, збите дихання.
Коли дівчина прикована до ліжка сиділа витріщившись на свого викрадача, він зняв з неї хіджаб.
— А що коли я буду кричати? — запитала.
— Кричи. Тут звуконепроникні стіни.
— А що коли буду бити по батареях?
— Тут немає батарей.
— А що коли вистрибну у вікно?
— Вікна не відчиняються.
Він хитро посміхався. Вона ще не знала про його таємне захоплення. Йому подобалась її благородна витримка. Те, як вона тримається в такій нестандартній для неї ситуації.

Між вітальнею, вона ж спальня — були арки, а за ними невеличка кухонька, де Адам брязкав посудом намагаючись зготувати поїсти.
Вона спостерігала за ним і намагалася зрозуміти: «Хто ти, чоловіче, на ім'я Адам». Це ім’я було рідкісним у цій місцевості. Вона ніколи раніше не зустрічала чоловіків з біблійним іменем. В цій країні був реєстер дозволених імен встановлених Рашонською Федерацією. А Адам, щось західне. У нього було темне волосся, гострі вилиці, симетричне обличчя. Вона б без роздумів назвала його красивим. Напевно не раз, читаючи любовні романи мріяла саме про такого чоловіка. Була певна, що з ним будь-яка жінка почуватиметься, як за камінною стіною.
Одного не могла зрозуміти - для чого йому вона. Якщо він пішак заходу, то для чого їм було зривати весілля? Хіба така дрібниця може повпливати на владу країни? Чи вони захочуть потребувати викупу?
Ні, була певна, що Морозов не стане панькатися і платити за неї шалені кошти чи йти на якісь поступки заходу.
Він з тих прагматиків, який позбудеться людини, а не статків.
— Що у нас на обід? — раптом запитала.
Чоловік, який був підперезаний фартухом повільно обернувся, а тоді сказав:
— Каша, Ваша величносте.
— Хм, а яка?
— Рис.
— Фу, я не стану таке їсти.
Він розсипав кашу і простягнув їй у руки глибоку тарілку де вона побачила якесь оранжеве місиво.
— Тут ще овочі?
— Так.
Несміливо взяла одну ложку і скривилася.
— Ні, це їжа для собак.
Сидячи на краєчку ліжка, вона гордо випрямила спинку.
— У Веронії таким годують собак.
«Оце зухвальство»
Адам витріщив очі не знаючи, як реагувати.
— Про яку Веронію ти говориш? Про ту яка продалася сусідам за дві копійки?
— Ніхто нікому не продавався. Рашонська Федерація найсильніша нація світу. Знаєш, скільки у нас коштують ковбаси? В сто раз дешевше, чим на заході.
— То за ковбасу можна продати історію?
Вона хитро посміхнулася, а за тим кинула миску об підлогу.
— Я не стану їсти їжу для рабів, — цмокнула губками.