Розділ 2.1

— Анно, у світі трапляються речі, які ми не можемо контролювати, — Згадувала слова прийомного батька його звати було Микитою, — Навіть, якщо ти відмовиш – ми зрозуміємо.
Анна не відмовила. Все дитинство вона відчувала себе зайвою у сім’ї Козицьких.
Вони не соромилися з виховними методами, навіть з ременем. Тому перечити їм – не уміла.
З іншого боку, вона надіялась, що зайнятий Валерій Морозов не стане турбувати її занадто часто. До того ж вона вірила, що майбутній чоловік, який в дідусі їй годиться не стане забороняти читати книги.
І як би ці п'ять дорогоцінних хвилин вона не намагалася себе заспокоїти – наверталися сльози. Вона так хотіла опинитися в тому романі, які часто читала. Там де справжнє кохання і пристрасть. Вона знала, що таке з дідусем Валерієм – неможливо.
— Ти вже прийняла душ? — запитала Грета, яка тримала в руках розкішну білу сукню.
— Ні, пробач, — сказала байдуже. Ця сукня давно стала для дівчини символом втраченої свободи.
— Анно, люба, не хвилюйся так. Ти дуже подобаєшся Валерію Костянтиновичу. Впевнена, що він стане для тебе добрим тилом.

Анна лише сумно видихнула. Потуги Грети заспокоїти її виглядали вкрай неправдоподібно.
—   Гаразд, Грето. Зайди до мене через десять хвилин. Мені потрібно в вбиральню.
Ні, Анна не хотіла приймати душ і куштувати сніданок. Вона хотіла хоч деякий час посидіти на підвіконні дивлячись на улюблений краєвид.
Біла сукня, як клеймо на житті дівчини.
«Чому я не можу жити, як хочеться?»
Хоча, як вона хоче – не знала.
«А що коли я буду нещаслива все своє життя?»
Сукня була красивою. Простою, зручною, без надуманого корсета.  Родзинкою образу була  шаль, яка позаду мала довгий шлейф, а спереду повністю покривала обличчя.
Ні, вона була не готовою йти під вінець, попереду ще чекав душ і решта маніпуляцій. Проте чомусь їй хотілося перед цим одягнути цю сукню і подивитися на себе у великому дзеркалі на стіні.
В дзеркалі відображення нагадувало їй мертву наречену з мультфільм Тіма Бертона, який вона обожнювала в дитинстві.

Розпахнувши навстіж вікно другого поверху, вона за звичкою сіла на підвіконня.
Діставши з таємного сховку останню сигарету, вона прикурила сидячи на підвіконні в білій сукні.
У двері постукали, тому вона похапцем кинула сигарету через вікно.
— Пора, — сказала холодним голосом управителька будинку, не заходячи у кімнату. 
— Уже?

— Пора, — повторив Адам, який вже був біля вікна з ганчіркою змоченою хлороформом.
Анна не встигла відреагувати, як дужі руки скрутили її так, що вона не могла вимовити ні слова.
Одною рукою він тримав ганчірку біля її рота, іншою намагався зняти з вікна.
На щастя це дівча виявилося для нього досить легким, тому вже за мить він ніс її на руках в сторону невеличкого лісу, звідки зазвичай спостерігав за нею. На голову він одягнув їй чорний мішечок, через який вона б нічого не бачила.

В цю мить Анна нічого не усвідомлювала. Вона відчувала запах чоловіка, який тримав її у своїх руках. Але крім аромату, вона відчувала ще дещо від цього чоловіка. Образ лева, який переслідує свою жертву раптом постав перед її внутрішнім зором.
Отямившись вона почала вириватися. Але безрезультатно.
Незнайомець тримав її так легко, від чого по її тілу проносився страх.
— Заспокойтеся, Анно, — сказав він їй, — Для вас супротив – зайва трата енергії. У вашому становищі це програшний варіант, а от мені на руку.
В його голосі був якийсь дивний акцент, від чого вона точно розуміла, що він іноземець. А сам тембр був низьким і мелодійним. Анна затихла, піддавшись долі.
Незнайомець вдоволено хмикнув.

Коли чоловік зупинився – одразу зняв мішок з її голови. Анна спантеличена стояла босими ногами на холодній траві зрошеній росою. Але на це вона зовсім не звернула уваги, бо серед лісу навкруги були люди. Жінки й чоловіки в чорному одязі, які метушилися біля сірого фургону.
Коли Анна підвела очі на свого викрадача то побачила доволі молодого симпатичного… скоріше хлопця, чим чоловіка. Так, в нього були доволі широкі плечі й накачені руки, проте обличчя. Анна видихнула, аби вгамувати власні почуття, які не розуміла.
«Хто ці всі люди?» — крутилося питання, та «Що їм від мене потрібно?»
— Ви викрали мене для викупу? — наважилася запитати викрадача, який досі тримав її однією рукою, коли іншою щось набирав на телефоні.
— Де ж тебе чорти носять? — роздратовано гаркнув на телефон.
Анна розуміла, що її напевно шукають по всьому маєтку, але найбільше боялася, що Валерій Констянтинович міг прийняти це за втечу. А тоді… ні, вона навіть не хотіла думати, що він може зробити з її прийомнею сім'єю, яка і без того виховувала своїх неповнолітніх дітей.
— МЕНІ ХТОСЬ СКАЖЕ, ЩО ТУТ ВІДБУВАЄТЬСЯ? — крикнула так, аби всі присутні почули її.