Розділ 1.2

Вже в автівці на нього дивилася роздратована Рубі. Її коротке, червоне волосся стирчало з-під темного капюшона. Однією рукою вона трималася за кермо, а іншою — термос з гарячим чаєм.
— Адаме, лише не кажи мені, що все виходить з під контролю.
— Навпаки, — він взяв в неї термос, аби просушити сухе горло. Хотілося замість чаю випити чогось міцнішого, бо думки про Анну не давали спокою. — Вона така, знаєш… просто не можу повірити, що дозволила себе продати тому старому дурню.
— Дурням лише дурні продаються, — сказала Рубі й підкурила сигарету.
— Ти думаєш вона така ж як вони?
— Байдуже. Будь би я на її місці, то знайшла, як би скористуватися положенням.

Адаму подобалася Рубі зі своєю справжністю і відвертістю. Проте за всі роки їх спільної кар’єри він ніколи не бачив у ній жінки. На якомусь енергетичному рівні вона більше була схожої на хлопчика-підлітка, чим на двадцяти п'ятирічну жінку.

— Вже завтра.
— Адаме, трясця, ти хоч розумієш, що завтра весілля?
— Так.
— Ти ж ніколи не завалював завдань! Що з тобою?
— Рубі, заспокойся. Я впевнений, що завтра, як і завжди біля будинку не буде охорони. Завтра всі вирушать у маєток біля озера. Це наш шанс – викрасти наречену запечатану у весільній сукні під загальний шум весільного гармидеру.
— Ти хочеш її прямо в сукні викрасти? — перепитала Рубі.
— Так.
Вона лише загадково посміхнулася і натиснула на гальма.

Анна Розумовська сиділа на підвіконні, коли у кімнату зайшла вірна служниця Грета, яку Анна обрала собі за матір, бо саме вона вигодувала її, коли мами не стало.
— Анно, люба, ти геть сьогодні нічого не їла, чи ти хочеш завтра втратити свідомість просто перед вінцем?
— Аби ж так сталося, як гадалося…
— Доню, ну не можна ж так! Валерій, хоч і старий, проте багатий, хіба це не може тішити юну красуню? Скільки йому залишилося? Максимум двадцять років, а в тебе он – ціле життя попереду.
Повненька Грета часто розвіювала густі хмари смутку над дівчиною, проте цього разу Анну нічого не втішало. Їй не хотілося грошей і слави.
— Я знаю, що не таке ти хотіла майбутнє, але…
— Грето, люба, а чого я хотіла? — дівчина відвела погляд від вікна і дивилася благально на жінку, яка тримала в руках тацю з вечерею.
— Коли хотіла? У дитинстві?
— Взагалі… я просто не пам’ятаю, про що мріяла.
У широкій кімнаті, де все було пастельних кольорів Анна проживала вже близько двох тижнів. Вона ні разу ще не зустрічалася віч-на-віч з Валерієм Морозовим.
— Ну точно ти не мріяла вийти за старого, — пробурмотіла Грета.
Ця жінка, яка любила на своїх плечах носити вишиті хустини, як ніхто інший знав про нелегку долю Анни. Змалку ця дівчинка старанно навчалася й усьому слухалася свою рідну тітку та її чоловіки, які приходилися її прийомними батьками.
Але все своє дитинство дівчинка відрізнялася від інших дітей тим, що ніколи не знала, чим хоче зайнятися. Коли її віддали на фортепіано, вона вже через два роки грала композиції, які вміли лише випускники музичних шкіл. Коли віддали на бальні танці – вже через рік її відправили на олімпіаду.
У неї все виходило, проте ніколи не горіли оченята.
Єдине, що по-справжньому їй подобалося – читати книги.
Не раз Грета бачила, як Тетяна Козицька, тітка Анни, виривала книжки з рук дівчини й кидала їх в камін. «Не потрібні дівчині книги, — наголошувала, — Краще б їла більше, аби груди росли». Грета усвідомлювала, що Козицькі хотіли віддати дівча вдало заміж і забути про неї, бо ж у самих було ще троє своїх рідних дітей.

Грету дивувало, як Анна спокійно віддалася долі. Не стала протестувати, пручатися, коли Козицькі поставили перед фактом одруження.
«Ось це порода!» — захоплювалася Грета. Вона знала, що батьки б пишалися її талантами й вишуканістю. Проте б точно були б проти шлюбу з пророшинським Морозовим.

— Знаєш, — мовила Грета поставивши тацю на приліжковий столик, — Я згадала, про що ти мріяла.
Анна здивовано підняла свої чорні брови посміхнувшись.
— І про що ж?
— Ти мріяла мати свою бібліотеку.
— Ха-ха, — дівчина щиро засміялася. — Ні, Греточко, я мріяла мати багато книг, а не саму бібліотеку. В бібліотеку люди ходять, а я люблю читати в тиші.
— Ой, та хто ж туди ходить крім студентів. Та й те, вони лише перед сесією приходять. Як на мене, гарна робота, шкода лише, що дружині президента не пасує.
— А що пасує? — запитала Анна.
На це Грета лише знизала плечима. Вона сама не знала, яка доля чекає її підопічну. Лише мріяла, аби їй дозволено було надалі прислужувати Анні.

Коли Грета покинула кімнату – Анна врешті наважилася підійти до таці, на якій красувалися млинці з полуницею.
Події останніх днів просувалися так швидко, що вона ловила себе на думці, що просто хоче розтягнути дні проведені у цій кімнаті. Їй не хотілося на прогулянки, не хотілося гуляти маєтком. Тут у неї була і своя ванна і Грета, яка приносила все необхідне. А ще тут подобалося їй тим, що ніхто не забороняв читати книги. От лише ця ідилія мала порушитися вже завтра, коли їй принесуть весільну сукню, коли запрошенні з елітного салону дівчата почнуть робити «маніпуляції краси». Анна стискала кулачки, бо найбільше в цьому дійстві вона боялася його закінчення, коли вони з Валерієм Морозовим відправляться в медовий місяць.
«Пам’ятай, на тобі велика місія – народити нащадка» — згадувала слова тітки Тетяни.

Ось вона – місія. Доля, від якої не можливо втекти. Все життя їй говорили, що треба робити й чекали лише послуху.
І вона слухалася, хоча все її нутро бунтувало. Проте іншого вона не знала.
Коли на небі загорілася перша зірка, до кімнати зайшли одна з працівниць маєтку Морозових. В руках її була таця на якій красувався лише стакан з прозорою рідиною.
— Випийте, пані, це допоможе заспокоїтись перед завтрашнім днем.
Наскільки Анна знала, ця худорлява жіночка була тут управителькою будинку. Вона не знала, яким було її повне ім'я, проте тут всі її називали Тосею. 
— Дякую, — відповіла Анна тримаючи в руках стакан води в якій була знайома таблетка снодійного.
— Хвилюєтесь?
— Ні.
Анна справді не хвилювалася про весілля. Її хвилювало те, що буде потім. А потім спроби зробити нащадка. Проте, якби цей чоловік був хоча б на тридцять років молодшим, а так… Анна думала, що перед шлюбною ніччю варто було б випити щось проти нудоти.

Вона лягла на рожеву ковдру і закрила очі.
Вже через декілька годин вона стане Анною Морозовою – першою леді великої держави.
— Пані, — почула знайомий голос Грети, — Чи з вами все добре?
— Що?
Дівчина відкрила очі й з жахом усвідомила, що настав ранок.
— Яка година?
— Четверта.
— Ой, Тося вчора дала мені снодійне…
— Нічого. Вставайте і прийміть холодний душ. Через годину будуть майстри з салону.
— Грето, — дівчина натягнула ковдру на обличчя, — Дай мені хвилинку.
— Добре, прийду до вас через п'ять хвилин.
Коли двері зачинилися, по щоках потекли сльози.
Зробивши глибокий вдих, вона встала на ноги й по м'ягкому білому килимі попрямувала до улюбленого вікна.
П'ять останніх хвилин свободи вона вирішила провести слухаючи шум вітру. Але раптом їй здалося, що кущі у саду зашевелились.
«Що це там?»