Руслан

Я сидів у своєму кабінеті і дивився на екран ноутбука. Графіки, цифри, звіти — усе це давно стало для мене звичною рутиною. Але сьогодні я не міг зосередитися. Мої думки знову поверталися до Елізабет.

Її питання не виходили з моєї голови. "Чому все тримати тільки на собі?" Вона говорила це з таким напором, ніби дійсно хотіла дістатися до суті. Але що вона могла знати? Що могла зрозуміти? Вона була новачком у цьому світі, у моєму світі. Світ, де довіра коштувала більше, ніж будь-який контракт чи угода.

Елізабет... Вона була небезпечна для мене. Її відвертість, її впевненість, її сміливість ставили під загрозу ту стіну, яку я так довго будував навколо себе. Я бачив це з першого дня, коли вона увійшла до мого офісу: її очі, повні допитливості, і спроба довести, що вона не така, як усі. І вона дійсно була іншою.

Пізніше того дня я викликав її до себе. На нас чекала нова зустріч із партнерами, і мені потрібна була впевненість, що вона готова.

— Сідай, — сказав я, коли вона увійшла до кабінету.

Вона тихо сіла, поклавши перед собою блокнот. Я помітив, як її пальці стискають ручку. Вона була напружена, але, як завжди, трималася впевнено. 

— Завтра ми зустрічаємося з новими партнерами. Їхні умови більш жорсткі, ніж у попередніх, — почав я, уважно стежачи за її реакцією. — Ти повинна бути готова до того, що вони намагатимуться використати твою молодість і недосвідченість проти нас.

Вона підняла погляд, і в її очах промайнула рішучість.

— Я не боюся складних ситуацій, Руслане.

Її слова прозвучали щиро, але я відчував, що за ними криється щось більше. Це була не лише професійна впевненість. Це було особисте.

— Це добре, — відповів я, трохи нахилившись уперед. — Але пам’ятай: у цьому бізнесі твоя впевненість — лише частина успіху. Усе вирішують факти і здатність контролювати ситуацію.

Вона кивнула, але я помітив, як її губи ледь помітно стиснулися. Вона хотіла сказати більше, але стрималася.

— Ще щось? — запитав я, дивлячись на неї.

— Ви завжди говорите про контроль, — сказала вона раптом. — Але чи не здається вам, що іноді контроль може стати слабкістю?

Її питання вже не вперше застало мене зненацька.

— Що ти маєш на увазі? — мій голос був спокійним, але всередині мене щось стиснулося.

— Якщо ви завжди все контролюєте, ви не даєте собі шансу побачити інші можливості, — пояснила вона, її голос залишався впевненим. — Іноді варто ризикнути.

Я довго дивився на неї. Її слова були простими, але водночас такими точними, що я відчув, як вони зачіпають мене глибше, ніж будь-яка критика чи порада.

— Ризик — це те, що я можу собі дозволити лише в дуже рідкісних випадках, — сказав я, тримаючи погляд на ній. — І, як правило, я вибираю не ризикувати.

Вона не відвела погляду, і в ту мить я зрозумів, що вона не погоджується зі мною.

— Але хіба ви не ризикуєте зараз? — запитала вона, і в її голосі не було ні страху, ні сумнівів.

Це питання вдарило по мені сильніше, ніж я очікував. Вона мала рацію. Я ризикував. Щодня, щохвилини, перебуваючи поруч із нею. Вона ставала тим ризиком, на який я ніколи не погоджувався б у минулому.

— Ти смілива, Елізабет, — сказав я після паузи. — Але пам’ятай, що в цьому світі сміливість може коштувати надто дорого.

Її обличчя залишалося незворушним, але я бачив, як її очі загорілися тим вогнем, який вона завжди намагалася приховати.

— Іноді це варто того, — тихо відповіла вона.

Коли вона пішла, я залишився сам, дивлячись на папери, які лежали переді мною. Її слова не виходили з моєї голови. Вона кидала мені виклик — не лише як босу, але й як людині. І я починав розуміти, що з кожним днем мені стає важче тримати дистанцію.

Елізабет була не просто моєю секретаркою. Вона була нагадуванням про те, що я колись дозволив собі забути: ризик не завжди означає поразку. Іноді він означає можливість.

Але чи був я готовий до цього? Чи міг я дозволити собі зруйнувати стіни, які так довго будував?

Я не знав. Але з кожною нашою розмовою ця невідомість ставала все більш привабливою. І я не знав чи довго ще я буду триматися на відстані.