Елізабет

Після того, як зустріч із партнерами завершилася, і всі розійшлися по своїх справах, я залишилася наодинці з собою. У залі було тихо, лише легкий шум з коридору нагадував про те, що життя триває. Я сиділа за великим столом, мимоволі згадуючи те, що відбулося. Моя впевненість, моя готовність виступити — усе це сталося так природно. Але чому ж я відчувала таку порожнечу всередині? Чому з кожною хвилиною я почала сумніватися у своїй рішучості?

Здається, все сталося так, як я й планувала: Руслан залишився задоволений моєю реакцією, партнери теж. Але це не могло приховати того, що відбувалося всередині мене. Ця напруга між мною і Русланом ставала все більш очевидною, і я не могла зрозуміти, чому це так сильно впливає на мене. Його погляд, його холодність і водночас те, як він реагував на мої слова, змушували моє серце битися швидше. Це була небезпечна гра, і я починала розуміти, що потрапила в її вир.

Я підійшла до вікна і поглянула на місто, що розкинулося переді мною. Вулиці були заповнені людьми, і я почала думати про те, як швидко все змінюється. Як я швидко звикла до нього. Руслан не був простим чоловіком. Його манера триматися, його впевненість, навіть егоїзм — усе це було частиною його образу. Але що, якщо за цією жорстокістю ховається біль? Якщо його ідеальна картинка, яку він створює для інших, це лише маска, яка допомагає йому не думати про те, що було колись. Але якщо все-таки його образ це його спражня натура...

Мої думки були все більше сплутані, і я відчула, що мені важко залишатися з ними наодинці. Я намагалася придушити ці емоції, бо знала, що будь-яке слабке місце в цій грі може привести до невиправних наслідків.

Того вечора я не могла зосередитися. Робот відклала на другий план, а думки про Руслана не давали спокою. Кожен раз, коли я згадувала його слова, його погляд, я відчувала, як щось в мені стискається. Чи є він таким тільки на роботі? Чи, можливо, за межами цієї гри він інший?

Я обрала важкий шлях. Багато хто, хто працював із ним, боялися навіть подивитися йому в очі. Всі боялися, але не я. Я була готова відстоювати свої принципи, навіть якщо це призводило до конфліктів. Але чому я почала сумніватися в своїх переконаннях? Чому я відчувала, що ця гра може вивести мене за межі того, чого я колись бажала? 

Наступного дня я отримала нові документи для аналізу. Потрібно було терміново вивчити пропозицію для наступної угоди, яка ставила ще більше вимог перед компанією. Але коли я почала переглядати цифри та умови, то знову відчула, як порушується мій внутрішній баланс. Щось було не так, і я не могла зрозуміти, що саме.

Зрештою, я вирішила, що мені необхідно поговорити з Русланом. Але коли я зайшла до його офісу, він знову виглядав так, ніби він був повністю поглинений чимось іншим.

— Я переглянула нові умови, — сказала я, намагаючись зібратися.

Він підняв очі і кивнув, але не відповів. Його увага була далека.

— Ти виглядаєш стомленим, — сказала я, не можучи не помітити його виразу обличчя.

— Це робота, — відрізав він, не піднімаючи погляду.

Моя рука, яку я тримала на столі, стиснулася. Це була така жорстка відповідь, як і завжди. І я знала, що він не дозволить собі показати слабкість. Його жорсткість була його бронею. Він був надто обережний, щоб розкрити себе навіть комусь, хто знаходився так близько.

Я вирішила змовчати і почала перераховувати умови, що потребували його уваги. Здається, це було єдине, на чому ми могли зосередитися. Але кожен мій погляд на нього був схожий на нову порцію сумнівів. Я хотіла зрозуміти, що з ним не так. Але це було, як намагатися розгадати загадку, яка змінюється з кожним кроком.

— Чому ти не можеш просто довіряти людям? — не витримала я, коли побачила, як він ще раз відкинув мої запитання, як незначні деталі.

Руслан зупинився і подивився на мене, його очі стали трохи м’якшими, але не менш пронизливими.

— Тому що довіра — це привілей, Елізабет. І далеко не кожен цього заслуговує. — Його голос був тихим, але змістовним, і я відчула, як усередині мене все стиснулося.

— Але ти ж не один у світі, — сказала я, прагнучи знайти відповідь. — Чому все тримати тільки на собі?

Він ненадовго задумався, а потім відповів:

— Тому що, коли ти втрачаєш усе, кожен новий крок — це ще один ризик. І я не можу собі дозволити цього ризику.

Ці слова пробудили щось у мені. Це не був просто захист від інших. Це був страх. Страх втратити те, що ти побудував, і більше не мати змоги відновити це. Руслан не боявся своїх конкурентів чи ворогів. Він боявся власних емоцій. І чим більше я вивчала його, тим більше розуміла, як він сам себе обмежує.

— Але іноді треба ризикувати, — сказала я, і мої слова здивували навіть мене.

Руслан подивився на мене, і в його погляді знову з’явилося те, що я не могла описати словами. Він відвернувся, але я відчула, що він почав бачити мене по-іншому.

Цей момент був дуже важливим. Він дозволив мені побачити, хто він є насправді. І хоча я не була готова повністю зламати його броню, я почала розуміти, що між нами була не просто гра. Це було набагато складніше, набагато глибше. Я не можу приховати того факту, що мій бос мені не байдужий. Він єдиний чоловік який зумів зайняти місце в моєму житті та серці.

Я не знала, куди це все призведе, але я була готова йти далі. І, можливо, саме ці кроки визначать, як зміниться моє життя і моя роль у ньому.