Елізабет

Коли двері за Русланом зачинилися, я залишилася одна в своєму кабінеті. Тишу порушувало лише тихе гудіння ноутбука. Мені потрібно було повернутися до роботи, зосередитися на цифрах, переглянути пропозицію партнерів і скласти новий план дій. Але всі мої думки були про нього.

Він був таким… складним. Його слова про небезпеку досі відлунювали в моїй голові. Це була не просто пересторога. Це було щось більше. Невже він натякав на нас? На те, що ця напруга між нами, ця дивна гра поглядів і фраз, може призвести до того, що обом нам доведеться пошкодувати?

Я хотіла запитати себе, чому це мене хвилює, але відповідь уже знала. Він зачепив мене. Його сила, його впевненість, навіть його холодність притягували, ніби магніт. Але я знала, що дозволити собі думати про нього більше, ніж потрібно, означало поставити себе в небезпечне положення.

Я відчинила вікно, вдихнувши прохолодне вечірнє повітря. Місто жило своїм життям: метушня машин, яскраві вогні, люди, які кудись поспішали. А я стояла тут, виснажена, але ніби оживлена одночасно.

Моє життя раніше було простим і передбачуваним. Робота — це лише робота, мета — це лише мета. Але з моменту, як я почала працювати з Русланом, усе змінилося. Мені здавалося, що поруч із ним звичайні правила більше не діють.

Я взяла телефон і відкрила список завдань. Завтра на нас чекала ще одна зустріч, нові партнери. Важливий контракт, від якого залежало чимало. Але я не могла змусити себе зосередитися.

Відкривши блокнот, я почала писати нотатки, як завжди робила перед важливими днями. Пункти, цифри, факти. Але через кілька хвилин зрозуміла, що написане зовсім не стосується роботи.

"Чому він так боїться довіри? Чому за його холодним тоном я бачу страх? І чому мені так хочеться дізнатися, що за цим ховається?"

Я перечитала свої слова і ледь не розсміялася. Що зі мною не так? Руслан був не тією людиною, яка пускає когось у свій світ. Його слова про довіру були прямим попередженням, але чим більше я намагалася триматися на відстані, тим сильніше мене до нього тягнуло.

Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж зазвичай. У голові крутилися плани на день, але серце билося трохи швидше, ніж мало би. Я знала, що сьогодні знову буду поруч із ним, і це відчуття хвилювало мене більше, ніж я могла б собі дозволити.

У офісі вже вирувало життя, коли я приїхала. Колеги ходили коридорами, обговорюючи якісь дрібниці. Але коли я зайшла до свого кабінету, на мене чекала записка.

"На збори. Зустрінемося у залі переговорів о 10:00. Руслан."

Його стиль: коротко, без зайвих слів. Але навіть у цій лаконічності я відчула щось особисте.

До десятої залишалося ще півгодини, і я вирішила ще раз переглянути матеріали. Моє завдання було простим: бути ідеально підготовленою, не допустити жодної помилки. Руслан довірив мені більше, ніж будь-якому зі своїх помічників, і я не могла підвести його.

Коли я увійшла до зали переговорів, він уже був там. Як завжди, бездоганний: строгий костюм, спокійний вираз обличчя. Його погляд на мить зупинився на мені, і я відчула, як по шкірі пробіг холодок.

— Ти готова? — запитав він.

— Завжди, — відповіла я, намагаючись тримати голос рівним.

Ми сіли за стіл, і за кілька хвилин до нас приєдналися партнери. Розмова почалася з формальностей, але швидко перейшла до обговорення умов контракту. Руслан, як завжди, тримав ситуацію під контролем. Його голос звучав упевнено, майже владно. Але я помітила, що один із партнерів — молодий чоловік, якого, схоже, прислали більше для перевірки нас, ніж для співпраці, — почав ставити запитання, які були більше схожі на провокацію.

— А що, якщо ваша компанія не зможе виконати ці умови? — кинув він, усміхаючись.

Руслан не збирався цього терпіти.

— Ми завжди виконуємо свої зобов’язання, якщо умови справедливі. Ви сумніваєтесь у цьому? — його тон був крижаним.

Чоловік знітився, але не відступив. Я відчула, як напруга починає наростати.

— Якщо дозволите, я хотіла б додати, — сказала я, і всі погляди зосередилися на мені.

Руслан подивився на мене трохи здивовано, але не зупинив.

— Ми готові надати додаткові гарантії, які підтвердять нашу надійність, — продовжила я. — Але ми також очікуємо, що ваші зобов’язання будуть такими ж прозорими.

Мої слова прозвучали впевнено, і я побачила, як партнер, що провокував нас, змінився в обличчі. Я взяла ініціативу, і це подіяло.

Коли зустріч завершилася, і партнери залишили залу, Руслан затримався.

— Ти здивувала мене, — сказав він, дивлячись на мене.

— У хорошому сенсі? — відповіла я, піднявши брову.

— Ще не знаю, — коротко кинув він. Але його погляд говорив більше, ніж слова.

В цій нашій грі, у якій ставки підвищувалися з кожним днем, я вже більше не була впевнена, чи хочу виграти, чи просто з’ясувати, чим усе закінчиться.