Елізабет

Коли я сіла в машину після зустрічі, мені важко було приховати втому. Ні, не фізичну — швидше емоційну. З кожним словом, яке я сказала в конференц-залі, я відчувала, як напруга між нами з Русланом наростає. Це була невидима гра, яка виходила за межі професійності.

Він сидів поруч, мовчазний і заглиблений у свої думки. Його профіль, підкреслений м’яким світлом, що падало крізь вікно, здавався різким і непохитним. Але я починала розуміти, що за цією зовнішньою холоднокровністю приховується щось інше. Щось, чого він сам, можливо, боїться.

— Усе пройшло успішно, — порушила я мовчання, дивлячись на нього.

— Твоя впевненість у цьому — сміливий висновок, — відповів він, не повертаючи голови.

Я відчула, як моє серце закалатало швидше. Його голос завжди був таким: спокійним, але водночас напруженим, як струна.

— У чому сенс переговорів, якщо не довіряти результатам? — спробувала я відповісти в його стилі.

Він усе ж повернувся до мене. Його погляд, темний і пронизливий, на мить затримався на мені.

— А якщо твої результати — лише тимчасова ілюзія? — запитав він.

Це питання застало мене зненацька. Він говорив не про угоду. І я це розуміла.

— Тоді, можливо, варто дозволити собі повірити в ілюзію, хоча б на мить, — відповіла я.

Руслан коротко кивнув, але нічого не сказав. Салон машини знову наповнився тишею, але цього разу вона здавалася майже затишною.

Повернувшись до офісу, я відчувала, як втома нарешті бере своє. Мені хотілося втекти додому, подалі від його погляду, який, здавалося, міг зчитувати мене наскрізь. Але в той самий момент, коли я складала папери, надійшов лист із поміткою “Терміново”.

Відкрити чи ні? Логіка підказувала залишити це на завтра, але цікавість перемогла.

Це була нова інформація від партнерів — додаткові умови, які вони хотіли внести в угоду. Їхній тон був обережним, але наполегливим. Вони пропонували переглянути деякі ключові аспекти, але я розуміла, що це хитрість, спроба отримати більше, ніж вони заслуговують.

Я відразу зателефонувала до Руслана.

— Що сталося? — його голос був такий же холодний, як і завжди, але я вже навчилася чути в ньому нотки інтересу.

— Партнери надіслали додаткові умови, — сказала я, стискаючи телефон у руці. — Думаю, це їхня спроба переграти нас.

— Надішли мені лист. Я розберуся, — коротко відповів він.

Але замість того, щоб закінчити розмову, я зробила те, чого сама від себе не очікувала.

— Руслане, — тихо сказала я, зупиняючи його.

— Що? — його голос був настороженим.

— Ви колись довіряли людям? По-справжньому?

Тиша на іншому кінці дроту тривала кілька секунд, але здавалася вічністю.

— Довіра — це слабкість, Елізабет, — нарешті відповів він. — А слабкість у цьому світі карається.

Я не знала, що відповісти. Його слова були такими жорсткими, але я чула, що за ними ховалося щось більше. Щось, що він сам не хотів визнавати.

— Але іноді... — продовжив він, але раптом обірвав фразу. — Я зайду до твого кабінету через 10 хвилин. Підготуй усе.

І він поклав слухавку.

Коли він увійшов до мого кабінету, я вже підготувала документи. Але замість того, щоб сісти і почати обговорення, він зупинився біля вікна, дивлячись на вечірнє місто.

— Знаєш, чому я дозволив тобі працювати зі мною? — раптом запитав він, не відриваючи погляду від вогнів.

— Можу здогадатися, — обережно відповіла я.

— Ти не боїшся. — Його голос був тихим, але впевненим. — Більшість людей бояться мене, і це їхня помилка. Вони намагаються догодити, приховують свої думки, підлаштовуються. Але ти... Ти робиш усе навпаки.

— І це погано? — запитала я, намагаючись тримати рівний тон.

Він обернувся і подивився на мене так, ніби намагався прочитати мої найглибші думки.

— Це небезпечно, — коротко сказав він.

Його слова змусили мене затамувати подих. Але замість страху я відчула щось зовсім інше. Адреналін.

— І для вас, і для мене? — кинула я у відповідь.

Руслан не відповів. Його погляд сказав більше, ніж будь-які слова. І в ту мить я зрозуміла, що ми обоє перебуваємо на межі. Межі, яку перетинати небезпечно, але водночас неможливо уникнути.

Це було більше, ніж гра. І я була готова піти далі.