Руслан

Вночі мене зустріло рідкісне для мене відчуття: я не міг заснути. Погляд блукав по стелі, а думки поверталися до неї. До Елізабет.

Я знав багато жінок. Красива зовнішність чи розум вже давно не мали наді мною впливу. Усі вони були однакові: спочатку випромінювали впевненість, а потім ламалися, коли розуміли, що я граю за своїми правилами. У більшості з них був план: сподобатися, завоювати, отримати щось у відповідь. Але Елізабет була іншою. Вона не намагалася догодити мені. Її сміливість була щирою, і це зачепило мене сильніше, ніж я хотів би.

Я завжди тримав дистанцію, бо дозволити комусь проникнути в моє життя означало стати вразливим. Я був тим, хто контролював усе: свої угоди, свої рішення, навіть емоції інших людей. Але з нею все було інакше. Її погляд, впевненість, навіть ті кілька слів, які вона сказала під час зустрічі, перевернули ситуацію з ніг на голову.

Наступного ранку я вже був у своєму кабінеті, коли зателефонував Петро, головний бухгалтер.

— Руслане, ми отримали фінансові звіти від партнерів. Є кілька невідповідностей у цифрах, потрібно буде уточнити на місці, — його голос звучав спокійно, але я відчув тривогу.

— Зробимо це сьогодні на переговорах, — коротко відповів я.

Я закінчував розмову, коли двері кабінету тихо прочинилися, і увійшла вона. Елізабет. Сьогодні вона виглядала трохи менш формально, її волосся було зібране у низький пучок, а строгий костюм виглядав для мене як виклик.

— Ви готові до виїзду? — запитала вона, тримаючи в руках документи.

— Завжди, — відповів я, підводячись.

Її очі затрималися на мені трохи довше, ніж потрібно, але вона швидко опанувала себе і відвела погляд.

Ми сіли в машину, і знову салон заповнила тиша. Але це не була незручна тиша. Це була напруга, майже відчутна, і я не міг зрозуміти, що дратувало мене більше: її впевненість чи моє власне бажання розгадати її.

— Ви завжди такі стримані? — раптом запитала вона, повернувши голову до мене.

Я ледь усміхнувся.

— Стриманість — це стратегія. Вона дозволяє бачити більше, ніж бачать інші.

— А емоції? — запитала вона, нахиляючись трохи ближче.

— Емоції — це слабкість, — відповів я, дивлячись прямо на неї.

— Тоді ви, мабуть, дуже сильна людина, — тихо сказала вона, але в її голосі я почув виклик.

Що вона хотіла цим сказати? Що бачила мене наскрізь? Що розуміла більше, ніж інші?

Дорога до офісу партнерів зайняла майже годину, але кожна хвилина здавалася довшою, ніж зазвичай. Її запитання змусили мене замислитися над тим, про що я ніколи раніше не думав. Чи була моя сила насправді слабкістю?

Коли ми приїхали, переговори почалися відразу. Партнери виглядали дещо невпевнено, і я зрозумів, що справа в тих самих "невідповідностях", про які згадував Петро. Але замість того, щоб дозволити їм затягнути час, я вирішив діяти жорстко.

— Я сподівався, що ваша команда вміє читати цифри так само добре, як ми, — сказав я, кидаючи звіт на стіл.

Відповідь була нервовою, але впевненою. Вони почали захищатися, і я відчув, що маю перевагу. Але потім втрутилася вона.

— Давайте не будемо втрачати час на виправдання, — промовила Елізабет, її голос був рівним і впевненим. — Ми знаємо, що ви сумніваєтеся в довгостроковій вигоді. Але цифри говорять самі за себе. Ось, подивіться.

Вона відкрила звіт і почала пояснювати, так спокійно і логічно, що я побачив, як партнери почали розслаблятися. Вона знайшла підхід, який я не зміг.

Коли зустріч завершилася, я зупинив її біля машини.

— Чому ти це зробила? — запитав я.

— Що саме? — вона подивилася на мене, ніби не розуміла.

— Взяла ситуацію у свої руки. Ти знала, що я можу вирішити це сам.

Вона злегка всміхнулася.

— І це ви називаєте слабкістю? — відповіла вона питанням на питання.

Я мовчав. Вона знову змусила мене задуматися над тим, над чим я ніколи не замислювався. Її слова, її погляд, навіть її тиша змушували мене відчувати щось, що я зазвичай придушував у собі.

Можливо, ця розмова була не про партнерів і не про угоду. Вона була про мене. І про неї.

І я знав одне: ця гра тільки почалася.