Руслан

Я сидів у своєму кабінеті, спостерігаючи за тим, як цифри на екрані ноутбука змінюються від червоних до зелених. Зустріч пройшла вдало, навіть краще, ніж я очікував. Партнери дали згоду на умови, і тепер угода виглядала майже ідеальною. Але в цій ситуації була деталь, що не давала мені спокою.

Елізабет.

Її впевненість, з якою вона розгортала ситуацію на свою користь, досі стояла перед очима. Я звик, що в моїй команді всі підкоряються одному правилу: говорити тільки тоді, коли це дозволено. Але вона ризикнула втрутитися. Ризикнула... і виграла.

Мій телефон завібрував, виводячи мене з думок. Це була коротка SMS від мого юриста:

"Документи готові, Руслане. Чекаємо на підпис завтра."

Все йшло за планом, але в мені зароджувалася думка, що мій план уже починає виходити з-під контролю. Вперше за довгий час я не міг прорахувати всі можливі варіанти. І це дратувало.

— Руслане, можна? — почув я знайомий голос.

Вона стояла у дверях, тримаючи в руках стос паперів. Її вигляд був простим, навіть скромним, але в очах знову блищала та сама впевненість, яка, здається, почала ставити під загрозу моє самовладання.

— Заходь, — коротко сказав я, відкинувшись у кріслі.

Елізабет підійшла до столу, поклавши переді мною папери.

— Це звіт по фінансовому прогнозу для наших партнерів. Я перевірила кілька разів, все має бути точно.

— Ти завжди так ретельно ставишся до своєї роботи? — запитав я, не стримавшись.

— Звичайно. А як інакше? — відповіла вона, дивлячись прямо на мене.

Ця дівчина була іншою. Вона не боялася тримати контакт очима, не ховала свого хвилювання, але й не давала йому керувати собою.

— Тобі хтось казав, що ти надто смілива для нової секретарки? — запитав я, нахиляючись ближче, щоб побачити її реакцію.

Вона ледь помітно всміхнулася:

— А вам хтось казав, що іноді корисно послабити контроль?

Її відповідь застала мене зненацька. Я звик, що люди бояться мене. Вони намагаються бути передбачуваними, завжди шукають мій настрій, перш ніж щось сказати. Але не вона.

— Можливо, — тихо відповів я, дивлячись, як вона відвертається, щоб піти.

— Елізабет, — зупинив я її, перш ніж вона вийшла.

Вона обернулася, і вперше я помітив щось інше в її погляді. Щось глибоке, приховане.

— Ви ще щось хотіли, Руслане? — її голос був рівним, але я відчув, що вона напружена.

Я мовчав кілька секунд, аналізуючи себе більше, ніж її.

— Ти працюєш добре, але не забувай, що в моєму світі сміливість іноді стає слабкістю.

Її очі блиснули:

— А в моєму — слабкість стає сміливістю.

Вона вийшла, а я залишився сидіти в тиші, відчуваючи, як стіни мого власного світу починають тріщати. Елізабет не просто працювала на мене. Вона починала бути викликом, якого я не очікував.

І це було небезпечно. Занадто небезпечно.