Епілог

“А тому, мої любі кошмарики, хочете вірте, а хочете — ні, проте сьогодні мені наснилася перемога. І хочу, аби тепер всі знали напевне: ваша інтернет-відьма щаслива.”

@syrotanokturna

допис 94, 27 листопада 2026 року

незадовго до Нового 2027 року

Наталка натхненно збирала речі додому. Нарешті вмовила Раєчку таки забрати Шипучку з собою на цей Новий Рік до Броварів. На вулиці сипав перший цієї зими сніг, а на кухні для настрою і не такого загостреного відчуття самотності стиха гомонів телек. Сьогодні відбувся найбільший з початку повномасштабного вторгнення обмін полоненими. Як і було обіцяно, додому під час першої хвилі повернулася ціла тисяча українських військових та цивільних.

Серце, як ніколи раділо, а в ногах була суцільна легкість. Ната складала одяг у валізу й думала, а що ж загадає в новорічну ніч цього разу. Найголовніше бажання збулося. Те, котре подумки звучало кожне свято, те, яке з надією задмухувало кожну свічку на днях народження, те, яке було у кожній монетці, кинутій у фонтан.

Водночас хвилювалась чи сподобається мамі подарунок, який Наталка підготувала для неї. Крім маленького круглого тортику, який прикрашала вчора весь день, вона не поскупилась і  таки придбала Лесі Віталіївні набір посуду з антипригарним покриттям, який та давно хотіла. Але мама, схоже, теж готувала для Нати якийсь сюрприз. Вчора та сьогодні її голос був сама загадковість. Вона ніколи не вміла брехати, але Наталка й досі не могла здогадатися, що ж там таке.

Нарешті застебнувши замок валізи, Натка зі стогнанням зірочкою розкинулась на Жекиному порожньому ліжку. Вона поїхала додому ще вчора. Наталка ж чекала Стасика. Вони домовились святкувати разом. Шипучка з Гошею теж вже сиділи на сумках, готові до подорожі і смаколиків на столі. Наталка навіть була більш, ніж впевнена, що вони вже обговорювали план грабунку найбільшої тарілки з шубою.

Раптом телефон задзвонив. Ната, не дивлячись на екран, машинально підняла слухавку, повністю переконана, що це Стасик звільнився раніше. Але з динаміку почувся якийсь галас, схожий на метушню натовпу.

Наталка розгублено глянула на номер й з подивом зрозуміла, що цей контакт в неї не записаний. Аж встала, щоб розпрямивши ноги, почуватись впевненіше перед незнайомим співрозмовником.

— Алло? – з викликом і відвертим невдоволенням кличе вона. Діти якісь бавляться чи що? Набирають телефони випадковими комбінаціями, доки не вгадають реальний номер?

— Натусь? Зіронько, це ти?

Наталка відчуває, як підкошуються коліна, і вона падає на підлогу, сповзаючи по стіні. Пальці самі хапаються за телефон з такою силою, що його корпус ладен тріснути. Вона притискає тильний бік долоні до рота, не вірячи власним вухам.

Всередині щось зі швидкістю світла обірвалось. Груди рвало на шматки зсередини від розуміння того, що Наталка знає цей голос. Голос, який не чула з самого червня двадцять четвертого.

— Тату? – шепоче вона, вже захлинаючись сльозами.

На тому кінці чути, як він усміхається.

— Натусь.

Вона уявляє його змарніле й постаріле обличчя, схудлу статуру. Думає про те, чи всі кінцівки у нього на місці. Радіє, що його голос звучить без особливої натяжки чи причавленого болю. Зуби, здається, теж не стиснуті, але щось безповоротно змінилося в ньому. Це було відчутно навіть по телефону.

Наталка ошаленіло мовчить. Хоче сказати, що любить його. Як сильно скучила. Запитати, де він та як почувається. Коли він приїде додому. Чи вже знає мама.

Але після всієї цієї бурі купи думок-тарганчиків, вона просто шморгає носом і каже:

— Тат, я більше не курю.