Частина 7. Про те, як найстрашніший кошмар скінчився

“Останнім часом страшно писати сюди свої сни, шукати в них передбачення для вас, хоча знаю, ви чекаєте, запитуєте, куди зникла ваша інтернет-відьма та чи все добре в неї. Важко збрехати, що «так». 

Вибачте, що сьогодні знову без хороших віщувань. І спускайтесь в укриття, прошу, в мене погане передчуття. Не нехтуйте своєю безпекою. Нехай кошмар вам тільки сниться, а не збувається на яву. Ваша відьма постарається начаклувати чарівний купол.”

@syrotanokturna

допис 78, 29 липня 2026 року

березень - листопад 2026

Зима пережита, а вікно їхньої квартири все ще ціле. Якщо не брати до уваги зміну розхляпаної фурнітури, звісно. Наталка, мов Шипучка, стала звиклою і байдужою до гуркоту й свисту. Але, на відміну від кішки, її не лякали навіть буденні незграбні звуки. Більшість часу вона почувалась сновидою: навколишній світ ледь пробивався до неї, а Натка безтямно дивилась на нього крізь пелену напів розплющених очей.

Її більше не лякали тривоги та вибухи. Вона боялась спати. Все частіше їй снились ночі, сповнені димом та моторошних криків. Від оранжевого полум’я на тлі синього оксамиту неба вже нудило, а особливо, коли кошмар все не закінчувався навіть після пробудження. Останні кілька місяців Наталка обзавелася дивною звичкою тягнути в коридор матрац і спати, не моніторячи ситуацію від слова зовсім, кидаючи це завдання на панікерку Женю. Нату відключало, варто було хоч трохи схилитись і піджати ноги в колінах. Вона ненавиділа сон, але все одно потребувала його як ніколи, збивши свій графік до неможливого. І кожної такої ночі Наталка прокидалась, сіпнувшись всім тілом на голому матраці, й бачила те саме вже за власним вікном. Чи бачила найпершим серед повідомлень у новинних каналах. І тоді межа в її голові, проведена між реальністю й снами з переконанням того, що останні збуваються вкрай рідко й майже ніколи буквально, тріщала по швах.

Повільно й болісно Наталка втрачала глузд.

Щороку обіцяють важку зиму, і кожну пережити справді ще той виклик. Але для Наталки справжнім випробуванням стало це літо. І якщо труднощі із заледве “задовільним” захистом диплому в червні й можна було пережити, то липень був суцільною повітряною тривогою. Десятки людей тільки у столиці цього місяця стали жертвами масованих обстрілів. А Ната бачила кожного, хто загинув тоді, як вона прокидалася.

Але й цей чортів місяць нарешті закінчувався, Наталка писала допис у блог, який дещо підзапустила через зіпсуті нерви і розхитану менталку в цілому. Знову її мучало відчуття, неначе приносить людям тільки нещастя й погані звістки, а тому рідко описувала свої сновидіння останнім часом. Важко було знаходити позитивні тлумачення в очевидному жахітті, що не віщувало нічого хорошого. Утім, Наталка була б рада, якби воно взагалі нічого не віщувало.

Закінчивши невеселий допис і дбайливо нагадавши підписникам про збереження їхньої безпеки, вона поспіхом відштовхнула від себе ноут та списалася зі Стасом, поки в того була вільна хвилинка. Його нова робота, звісно, потребувала максимум уваги й зусиль, та все ж не обов’язковим було вкладатися аж так, як це робив Стас, окунувшись у процес та круту команду по самісіньку голову. Та хіба йому можна було щось довести?

Навіть стелючись у коридорі на чергову ніч, що передбачала бути гарячою, Натка відволікалась хоч на щось позитивне в її житті так довго, як лише могла. Женька тим часом всідалась зручніше, готуючи собі на коліна подушку для Наталки. Та за звичкою відмовлялась, на що, як і завжди, отримала тільки скрушне бурчання й звинувачення в тому, що як не вміє брехати, то нехай не випендрюється та хоч раз виспиться. Жека за ці місяці стала більш впевнена у своїх аргументах, адже таки змусила Наталку приймати заспокійливі. Шкода тільки, що особливого результату вони не приносили.

Ната розпрощалась зі Стасом, скинувши на останок наліпку з двома котиками, де один, менший (Наталка, звісно ж), викидав у сміттєвий бак іншого і заливисто сміявся, надриваючи живота, та з невеселою іронією побажала Женьці спокійної ночі. Жека лиш зітхнула та поплескала подругу по плечу, вкритому флісовим пледом.

Її швидко зморило, і Наталка провалилась в чутливий і тривожний сон. Їй наснився будинок, зруйнований по самий фундамент. Навколо одна суцільна руїна, а по ній, мов привид цього місця і єдине живе, що було на ньому, блукала молода жінка. Її чорне довге вбрання м’яко зачіпає краями залишки дому, де завжди панувало світло і радість, впереміш зі сміхом дитячих голосів, тепер назавжди похованих під пилом та уламками колишнього щасливого життя.

І десь під усім цим плач півторарічного немовляти. Воно змовкло, але жінка в чорному все одно його чує, ходячи між звалищем. І Наталка теж чує його несамовитий крик.

Вона прокидається в холодному поту, коли Женька вголос бубонить випадкові рядки новин, які бігцем проглядала разом з напрямком чергової балістики.

— Під Кривим Рогом, у селищі Радушне, після російського обстрілу під завалами, перебувають діти.

Спину обдає крижаним холодом і в моменті Натка розуміє, що божеволіє. Більше вона не спала, час від часу перепитуючи чи не пишуть більше нічого про місце влучання ракети в тому селищі. Але внутрішнє відчуття знало. Воно, чорт забирай, знало.

Вони все ще сиділи в коридорі, притиснувшись одна до одної, але Наталка більше не могла втриматись і просто розридалася. Шипучка з Гошею, відчувши її неспокій, і собі заметушилися, чим привернули увагу Женьки. 

— Нат? – розгублено погукала вона і злегка стисла її плече. – Нат, ти що?

Наталка приречено прикусила губу, яка вже почала трястися, й тільки голосно підсьорбала носом, зробивши марну спробу рівно видихнути. Вона похитала головою і почала щось нерозбірливо бубоніти, крізь плач, а коли Женя, остаточно втративши розуміння ситуації, трохи впевненіше перепитала, що сталося, Ната не витримала й крикнула: