Частина 5. Про чорну кішку

“У гуртожитку ми виводили тарганів пастками та шприцами, а от чим виганяти зі своїх снів зеленого мікроба з ріжками і хвостиком, як в бісеняти — ось це вже інше питання... Але можу з упевненістю сказати, що маленькі пельменчики з індичкою точно не допоможуть у цій справі. Тільки якщо ви не хочете зробити сонного паразита своїм домашнім улюбленцем, звісно.”

@syrotanokturna

допис 10, 3 травня 2025 року

березень - липень 2025

Появу вдома ще одного квартиранта було вирішено залишити в таємниці від Женьки. Ну, як і ким вирішено? Наталкою, звісно. Бо сам Гоша відрізнявся ганебною поведінкою ще досить довго, весь час нишпорячи найпотаємнішими кутками і тягнучи з місця на місце будь-що, що приглядувалось його хитрому оку. 

Ці пустощі навчили Наталку трьох речей: перше — основам любительського кунг-фу, адже за ті пози, в яких вона літала квартирою вслід за капосним Гошею, можна були сміливо вручати чорного пояса; друге — зберігати мертвий спокій, подавляючи в собі щире бажання зморщити обличчя щоразу, коли це невгамовне створіння лазило по стелі простісінько в Жені над головою, та останнє і найважливіше — завжди тримати в домі лимон чи інші цитрусові. Тільки ці фрукти і рятували Наталчину душу в найгірші моменти повного свавілля й аб’юзу зеленим монстром, допомагаючи тримати його під таким-сяким контролем. Вони були чимось на зразок розприскувача води для неслухняних котів, які весь час гризуть кімнатні рослини. Дяка всьому, що слало Натці всі ці випробування, Гоша Женькин фікус не гриз. Але з'їжджати з самої верхівки, мов з дитячої гірки, зістрибуючи з листка на листок, таки полюбляв.

Найдивовижнішим в цьому гармидері, створеному пакосним бісиком, було те, як легко Женька списувала всі його витівки на домовика. Вона не втомлювалась читати Наталці лекції про те, як слід подружитися з ним, підтримуючи порядок у домі, на що Натка тільки пхекала. Та вона більш ніж впевнена, що Гоша, аби вмів, разом з нею писав би некультурні послання на пильних поверхнях чи малював там дурнуваті міни з висолопленими язиками!

Проте їхні з Женькою сперечання на тему домовика аж ніяк не заважали чинити подружці на свій лад. Що ж, варто визнати, що Наталці навіть дещо образливо, що Женя, не маючи змоги бачити цього рогатого вилупка, вдалося налагодити з ним зв’язок краще, ніж самій Наталці! Це ж просто неподобство, хто б міг подумати, що приборкати паскудистого мінізвіра можна кількома цукерками, залишеними на полиці? Гоша теж молодець — швидко второпав, хто саме підгодовує його, і ухвалив розумне рішення особисто Женьці не дошкуляти.

Тепер ця привілегія належала суто бідолашній Наталці.

Класні з них друзяки вийшли, нічого не скажеш. От тільки втик за розкидані на полиці порожні обгортки чомусь завжди отримує Натка.

— Ната, ну годі жерти цукерки для домового. Я сама мінятиму їх по можливості, не треба з’їдати їх кожні два дні!

— Я подумаю. – відмовляла та, сердито пирхаючи у бік черева, в який саме відправлялась вже третя шалена бджілка. Те, що Гоші прилюбились саме зелені, звісно ж, не викликало жодного подиву. 

Він сидів, абсолютно задоволений своїм паразитячим життям, у дальньому кутку і запихався черговою порцією солодощів, які перед цим поцупив зі стелажу, залишивши там самі блискучі папірці. Це ще він не знає, що вночі матиме чудову можливість зрепати круасан з пломбірною начинкою і запити все те діло молоком з блюдця. Якщо не втопиться в ньому. Неповоротке кулькоподібне тіло точно не було пристосоване до лакання з миски. 

Гоша більше б згодився за тенісний м’ячик. Натка навіть перевірила б цю теорію, та боялась, що він сточить ракетку, мов той терміт.

Хоча варто визнати, що щось від кішки у нього таки було. Точніше, від кошеняти. Таке ж незграбне, грайливе, нахабне, вічно жваве створіння з хитрим милим поглядом, в якому сяє сама невинність. І з прихованими кігтиками, які роздеруть на шмаття все — варто лиш спустити з нього погляд бодай на мить. Та й навіть сама його пичка з величезними палаючими баньками чимось нагадувала котів з азійських мультиків. Натка точно не була художницею, але якби взялася малювати муркотливих повелителів людських душ, точно вийшло б щось схоже на Гошу.

Так як Ната переважну частину свого робочого тижня проводила вдома, Гоша теж носився квартирою, не знаходячи собі місця, аж доки остаточно не знудиться і вмоститься на підвіконні, грітись проти сонця. Ну, чи в Наталки на плечі, вперто намагаючись відірвати з її обличчя чорну зірочку-патч. Чомусь йому страшенно подобалися ці наклейки. Одного дня Наталка врешті не витримала і приклеїла йому одну просто посеред чола. Скільки ж німої радості було в цій маленькій купці... купці.

Інша справа була, коли Наталці доводилось робити вилазки в магазин чи до МАФу... Словом, щоразу виходячи на вулицю, вона мала зіштовхуватися з істеричними вимаганнями взяти Гошу з собою. Утім, залишати його самого все одно було річчю ризикованою, тож іншого виходу Наталка й не мала. Однак сидіння в шопері, що застібався на блискавку, відповідно блокуючи краєвид навколо, швидко набридло юному рогатому натуралісту. А тому, облюбувавши Наталчині довгі широкі рукава та масивні кишені, він перебрався туди.

Гоша любив зацікавлено роззиратися, витріщаючись на все, куди тільки сягав його зір. Любив ворон в парку Шевченка, запах булочок з пекарень, червоний колір світлофорів, музикантів у підземках і соус з Наталчиної шаурми. 

Може, Наталка і рада була б загубити колись ненароком цю зелену приставучу потворку, гуляючи районом і за звичкою рахуючи забиті ДСП вікна, та де там. Попри свій інтерес до всього довкола, Гоша був рідкісним боягузом, а тому не відлітав від Наталки ні на мить. Навіть носа не показував зі свого надійного сховку. Особливо ретельно ховався від усіх собак, забиваючись якомога глибше у складки одягу, будь то крихітна такса чи вгодований мастиф.