Фінал. Те, що залишилось після всього

Місяць тихо спостерігав за містом, коли Віка й Нікіта йшли вузькою вулицею, тримаючись за руки. Вони вже не були колишніми — і вже не були тільки минулим одне одного. Вони стали кимось новим.
— Ти боїшся, що знову щось зламається? — тихо спитала Віка.
Нікіта посміхнувся, але це була не легка посмішка. Це була усвідомлена.
— Так. Бо ми обидва не ідеальні. Але тепер я знаю, що навіть якщо щось ламатиметься — ми будемо лагодити разом.
Вона кивнула. Вперше за довгий час її серце не тремтіло від страху. Лише тепліло.
— Ми більше не ті, хто тікали. Ми ті, хто залишився, — сказала Віка.
І вони мовчки продовжували йти. Тиша між ними була комфортною, бо більше не треба було нічого доводити. Біль минулого не зник, але вони навчилися нести його разом, не дозволяючи йому розділяти їх.
Нікіта зупинився і обернувся до неї.
— Давай пообіцяємо, — сказав він. — Що будемо чесними. Що будемо боротися. І що не будемо боятися бути собою поруч одне з одним.
Віка посміхнулася.
— Обіцяю.
Вони знову взялися за руки, міцніше, ніж будь-коли. І на цей раз це було не про минуле. Не про помилки.
Це було про тепер. Про тих, ким вони стали, і про те, ким можуть стати разом.
І світ, здавалось, став трохи світлішим.
Бо іноді любов — це не магія чи випадок. Це вибір.
Вибір залишитися.
Вони йшли далі, а ніч тихо ховалася за горизонтом.
І цього разу — справжньо разом.