Глава 8. Вони зійшлися

Ранок не був різким.
Він прийшов повільно, крізь сіре світло й тишу, в якій не хотілося рухатися. Віка прокинулася першою й кілька секунд просто дивилась у стелю, ніби перевіряла реальність. Нікіта був поруч. Не як спогад. Не як помилка. Реальний.
Вона сіла на край ліжка, обійнявши себе руками. Усередині боролися дві Віки: та, що боялася знову, і та, що втомилася тікати.
— Ти вже не спиш, — його голос був хрипкий, ще не захищений байдужістю.
Вона обернулася.
Нікіта дивився на неї без звичної маски. Просто — чесно.
— Нікіт… — почала вона і зупинилась. — Якщо це знову тимчасово, скажи зараз.
Він сів, опустивши погляд. Мовчав довше, ніж їй хотілося. Але цього разу не тікав.
— Я боюся сказати «назавжди», — зізнався він. — Але я точно знаю, що не хочу знову йти.
Віка відчула, як щось стискається в грудях. Не біль — страх надії.
— Я не та, що була раніше, — тихо сказала вона. — Я не буду мовчати. Не буду чекати. І не буду триматися за людину, яка вагається.
Він підвів на неї очі.
— Мені це потрібно, — сказав Нікіта. — Така ти. Справжня.
Вона дивилась на нього, шукаючи брехню. Але бачила втому. Усвідомлення. І щось нове — готовність.
— Ми можемо спробувати, — нарешті сказала Віка. — Але повільно. Без обіцянок, які зламають нас знову.
Він кивнув.
— Разом. Не проти одне одного.
Вона простягнула руку. Він узяв її — не як раніше, впевнено й різко, а обережно, ніби розумів ціну цього жесту.
Це не було гучним возз’єднанням.
Без сліз радості. Без красивих слів.
Вони просто зійшлися.
Двоє людей з тріщинами, які вирішили не ховатися від них.
І цього разу — не тому, що не могли жити одне без одного.
А тому, що хотіли спробувати жити разом.