Вона любила колишнього

Внутрішній монолог Віки

Я знала, чим це закінчиться. І все одно залишилась.
Його присутність — як стара рана: варто торкнутися, і знову пече. Я вчилася жити без нього, складала себе по частинах, переконувала, що стало легше. А тепер лежу в тиші й розумію: легше — не означає забулося.
Моє тіло зраджує швидше, ніж думки. Воно пам’ятає тепло, дихання, знайомий ритм. А серце — пам’ятає образи. Вони не кричать, не болять гостро. Вони просто є. Постійно. Як тінь.
Це не повернення, — повторюю собі.
Це слабкість. Це спроба на мить знову стати тією, якою я була, коли вірила. Коли чекала. Коли прощала більше, ніж треба.
Я боюся ранку. Боюся того, як він подивиться — спокійно, відсторонено, ніби між нами нічого не сталося. Боюся, що я знову шукатиму в його мовчанні надію. А її там немає.
Чому ж тоді я не зупинила це?
Бо самотність іноді гучніша за гордість. Бо є речі, від яких важче відмовитися, ніж від любові — від звички, від пам’яті, від того, ким він колись був для мене.
Я більше не хочу благати ні словами, ні мовчанням.
Якщо він піде — я виживу. Я вже вмію. Я знаю, як болить і як минає. Знаю, що любов може бути справжньою, навіть якщо вона закінчилась.
Я повертаюся до себе. Повільно. Обережно.
І цього разу — без нього.

Фейсова

Подобається

#5735 в Любовні романи
#1455 в Жіночий роман

У тексті є: кохання, колишні, роздвоєна душа

Відредаговано: 15.01.2026

Додати до бібліотеки

Поскаржитись