Глава 7. Те, що не можна було повторювати

Віка знала: це помилка.

Вона відчула це ще тоді, коли двері за ними зачинилися, і тиша стала занадто гучною. Нікіта стояв поруч — ближче, ніж дозволяли здоровий глузд і минуле.

— Нам не варто… — почала вона, але голос зрадливо затремтів.

Він нічого не відповів. Лише подивився так, як колись — ніби вона була єдиним, що має значення. Його погляд ковзнув по її обличчю, затримався на губах.

— Я знаю, — тихо сказав він. — Але ти теж це відчуваєш.

Віка заплющила очі.

Вона ненавиділа те, як легко він знову ламав її захист. Як тіло пам’ятало його краще, ніж розум.

Крок. Ще один.

Між ними не залишилося відстані.

Його дотик був обережним — не вимогливим, не різким. Наче він боявся, що вона зникне. Віка затамувала подих, коли його пальці торкнулися її руки. Цей дотик сказав більше, ніж будь-які слова.

— Скажи «ні», — прошепотів він. — І я зупинюсь.

Вона не сказала.

Бо іноді «так» — це не вибір, а слабкість.

Їхній поцілунок був не схожий на ті, що були раніше. У ньому не було безтурботності. Лише спрага, біль і щось надто знайоме, від чого серце стискалося. Це була не пристрасть — це була спроба згадати, ким вони були одне для одного.

Світ звузився до відчуттів: тепло, дихання, серцебиття. Час зник. Залишилися лише вони — двоє людей, які знали, що завтра буде складніше, але сьогодні ще дозволяли собі цю близькість.

Пізніше Віка лежала поруч, дивлячись у темряву.

Нікіта мовчав.

— Це нічого не змінює, — сказала вона першою.

Він кивнув.

— Я знаю.

Але вони обидва знали:

це вже змінило все.