Глава 6. Між тим, що було, і тим, чого не буде

Віка не планувала з ним зустрічатися.

Вона просто вийшла з дому без мети — подихати, втекти від думок, які рвали зсередини. Але місто, як завжди, зіграло з нею злий жарт.

Нікіта стояв біля кав’ярні, спершись на перила. Той самий. Чорна куртка, руки в кишенях, погляд — холодний і знайомий до болю. Він не шукав її. Він просто був. І цього вистачило, щоб у Віки затремтіли пальці.

— Привіт, — сказав він першим.

Одне слово. А ніби ніж.

Вона кивнула, не знаючи, що відповісти. Усередині все кричало, але обличчя залишалося спокійним.

— Як ти? — спитав Нікіта так, ніби вони бачилися вчора.

Так, ніби він не зникав. Не ламав. Не йшов.

— Нормально, — збрехала Віка.

Він усміхнувся. Ледь помітно. Саме так, як раніше — коли знав, що вона бреше.

— Ти завжди так кажеш, коли боляче.

Ці слова влучили точно в серце.

Віка відвернулася, дивлячись на дорогу.

— А ти завжди думаєш, що знаєш мене, — тихо відповіла вона.

Між ними повисла пауза. Вона була густою, важкою, наповненою спогадами: ночі без сну, сміх, сварки, обіцянки, які вони так і не змогли виконати.

— Я не прийшов усе повертати, — раптом сказав Нікіта. — Якщо ти про це.

Віка гірко всміхнулася.

— Пізно. Я вже все втратила ще тоді, коли ти пішов.

Він подивився на неї уважно. Наче вперше.

Наче шукав ту Віку, яку колись кохав. Але знайшов іншу — сильнішу, втомленішу, з тріщинами в очах.

— Ти змінилася, — сказав він.

— Бо виживала, — відповіла вона.

Вони мовчали ще кілька секунд.

Потім Віка зробила крок назад.

— Мені час.

— Віко… — він затримав її поглядом, але не рукою. — Я шкодую.

Вона затримала подих.

Але не обернулася.

— Я теж, — сказала вона. — Що любила тебе так довго.

І пішла.

Не обертаючись.

Знаючи, що ця зустріч — не кінець болю, але початок її свободи.