Глава 5. Коли дно має ім’я

Вона не пам’ятала, як дійшла додому.

Дорога стерлася, як сон, що залишає після себе лише тривогу. Ключі впали на підлогу, сумка з’їхала з плеча, а вона сама повільно сповзла по стіні, сідаючи просто на холодну плитку.

Тіло ще трималося.

Душа — вже ні.

Вона сміялася. Коротко. Істерично. Сміх рвав груди гірше за плач. Вагітна. Слово крутилося в голові, ніби знущалося. У нього буде сім’я. Продовження. Майбутнє. А в неї — спогади, які більше нікому не потрібні.

Вона дістала телефон. Гортала старі фото, наче сама шукала ніж. Їхні усмішки. Його рука на її талії. Вона тоді ще не знала, що поруч із любов’ю може жити зрада — тихо, без попередження.

Телефон вислизнув із пальців.

Вона заплакала. По-справжньому. Без контролю. Сльози душили, тіло здригалося, ніби намагалося виштовхнути біль назовні. Вона била кулаком у підлогу, бо біль усередині був сильнішим за фізичний.

Чому я була недостатньою?

Питання без відповіді.

Ніч тягнулася нескінченно. Вона не вмикала світло. Сиділа в темряві й дозволяла собі впасти — глибоко, до самого дна. Туди, де перевіряють, чи зможеш піднятися.

На світанку вона лежала на ліжку, дивлячись у стелю. Очі пекли, серце було порожнім. Але серед цієї порожнечі народжувалося щось нове — не сила, ні. Втома від болю.

— Досить, — прошепотіла вона.

Це слово не було рішенням.

Це було визнанням.

Вона ще любила.

Але вперше зрозуміла — любов не повинна вбивати.

І саме з цього дна починают

ься інші історії.