Глава 4. Правда, якої не хотілося знати

Вони зустрілися там, де колись сміялися.

Іронія була майже жорстокою.

Він прийшов першим. Стояв біля столика, тримаючи в руках телефон, ніби шукав у ньому порятунок. Коли побачив її — завмер. У його погляді промайнула знайома теплота, і це розлютило її більше, ніж холод.

— Ти добре виглядаєш, — сказав він тихо.

— Не для тебе, — відповіла вона.

Він ковтнув слова. Сів навпроти. Між ними — кава, тиша і роки, які не стерли головного.

— Я не просто так написав, — почав він. — Я… я маю сказати правду.

Вона напружилася. Правда від нього завжди приходила із запізненням.

— Коли я пішов, — продовжив він, не дивлячись їй у вічі, — я був не сам.

Світ звузився до одного речення.

— Вона була поруч ще тоді, — сказав він. — Не так, як ти думаєш. Але достатньо, щоб я зробив вибір.

Вона повільно видихнула. Усередині щось тихо померло — без крику, без сліз.

— І де вона зараз? — запитала спокійно. Надто спокійно.

Він підняв очі.

— Вона вагітна.

Це слово впало між ними, як вирок.

Вона не одразу відчула біль. Спочатку прийшло порожнече. Потім — ясність. Така чиста, що навіть лякала.

— Ти прийшов за прощенням? — спитала вона. — Чи за полегшенням?

— Я не знаю, — зізнався він. — Але знаю, що тебе я не забув.

Вона встала. Повільно. Гідно. Так, як колись мріяла, але не могла.

— Забути — це не означає повернутися, — сказала вона. — Ти зробив свій вибір. А тепер хочеш, щоб я розділила з тобою його тінь.

Він мовчав.

— Я любила тебе, — додала вона. — Але ти любив себе більше.

Вона пішла, не озираючись.

Сльози з’явилися лише на вулиці — пізні, чесні, звільняючі.

Бо тепер вона знала правду.

А правда болить лише один раз.