Глава 3. Слова, які ріжуть

Він відповів майже одразу.

«Ти завжди так казала, коли хотіла сховатися».

Ці слова вдарили точніше, ніж будь-яке зізнання. Ніби він усе ще мав право бачити її наскрізь. Ніби роки мовчання нічого не змінили.

Вона кинула телефон на ліжко. Усередині щось ламалося — повільно, болісно, без права на ремонт. Їй хотілося кричати, але замість цього вона знову взяла телефон у руки.

«Навіщо ти з’явився?» — написала вона.

Видалила.

Знову написала.

Нарешті відправила.

Відповідь змусила її сісти.

«Бо я не переставав думати».

Вона гірко всміхнулася. Він завжди знав, які слова обирати. Колись вони були ніжними. Тепер — небезпечними.

«Думати — не означає залишатися», — надрукувала вона.

«Ти пішов. Ти вибрав це».

Пауза затягнулася. Хвилини тиснули сильніше за роки. Вона вже пошкодувала, що почала цю розмову, коли телефон знову завібрував.

«Я пішов, бо ти мовчала. Ти ніколи не просила мене залишитися».

У грудях запекло.

Ось воно.

Перекласти провину — його улюблений спосіб рятувати себе.

«Я не повинна була благати», — відповіла вона.

«Якщо любиш — не йдеш».

Він більше не писав довго.

І це мовчання було гіршим за слова.

Вона підвелася, підійшла до дзеркала. Обличчя було чужим — блідим, з порожніми очима. Це він залишив після себе. Не любов — руїни.

Телефон знову ожив.

«Зустріньмося. Поговорімо по-справжньому».

Вона знала: ця зустріч або доб’є її, або зламає остаточно те, що ще трималося. Але відмовити означало назавжди жити з питанням «а що як?».

Вона відповіла лише одне слово:

«Добре».

І в ту ж мить пошкодувала.

Бо деякі розмови не лікують.

Вони залишають шрами.