Глава 2. Коли минуле дихає поруч

Вона не зайшла до кав’ярні.

Страх був сильнішим за цікавість.

Вона стояла на холодному тротуарі й дивилася крізь скло, ніби між ними було не вікно, а ціле життя. Кожна клітина тіла кричала: йди. І водночас — біжи.

Це був він.

Сумнівів більше не залишалося.

Ті самі плечі, той самий нервовий рух пальців, коли він чекав. Колись вона знала кожну дрібницю — як він морщився, думаючи, як несвідомо торкався чашки губами, ніби перевіряв, чи справжній цей момент.

Він був справжній.

А її — ні.

Вона розвернулася й пішла. Швидко. Майже бігла. Ніби якщо відійде достатньо далеко, серце встигне забути, як боляче воно вміє битися. Але кожен крок лише сильніше стискав груди.

Чому саме зараз?

Коли вона майже навчилася жити.

Сльози з’явилися раптово — злі, гарячі. Вона злилася на себе більше, ніж на нього. За слабкість. За те, що досі пам’ятає. За те, що любов не питає дозволу, чи можна залишитися.

Вдома вона впала на ліжко, не знімаючи пальта. Телефон лежав поруч — мовчазний свідок її поразки. Вона знала: якби зараз з’явилося його ім’я на екрані, вона б відповіла. Навіть після всього.

Повідомлення не прийшло.

Натомість прийшли спогади. Його слова в нічних розмовах. Його руки. Обіцянки, які він не вважав брехнею, бо тоді в них вірив. А вона — вірила завжди.

Телефон здригнувся.

Одне повідомлення.

Від нього.

«Я бачив тебе сьогодні. Ти не змінилася».

Дихати стало неможливо.

Він побачив.

Він пам’ятає.

Вона довго дивилася на екран. Пальці тремтіли. В голові звучала лише одна думка: не відповідай. Але серце вже зробило свій вибір раніше.

Вона набрала коротко:

«Ти помилився».

І вперше за довгий час зрозуміла — найстрашніше ще попереду.