Глава 1. Тіні минулого

Вона давно навчилася не озиратися.

Принаймні так їй здавалося.

Кожного ранку місто прокидалося разом із нею — шумне, байдуже, чуже. Вона йшла знайомими вулицями, дивилась під ноги й переконувала себе, що все минуло. Що більше не болить. Що ім’я, яке колись билося в серці, тепер лише звук.

Але варто було комусь засміятися так само, як сміявся він — і повітря ставало важчим.

Вона любила колишнього.

Не вчора. Не сьогодні.

Завжди.

Їхня історія не була гучною. Без красивих слів і гучних обіцянок. Вони просто були разом — довгі вечори, короткі повідомлення, погляди, в яких ховалося більше, ніж у зізнаннях. Вона вірила, що цього достатньо.

Не було.

Він пішов тихо. Без драми. Сказав, що втомився. Що почуття — це складно. Що їм обом буде краще окремо. Вона кивнула, усміхнулась і дозволила йому піти, не показавши, як усередині все руйнується.

З того дня минуло багато часу. Вона змінювала зачіску, звички, людей поруч. Навчилася сміятися без нього, жити без його повідомлень, засинати без його «на добраніч».

Але не навчилася не чекати.

Іноді їй здавалося, що любов — це не про присутність. Це про тінь, яка залишається навіть тоді, коли людина давно зникла. Про голос у голові, який питає: «А якби все було інакше?»

Того вечора вона зупинилася біля вікна кав’ярні. Усередині було тепло, затишно, і хтось сидів за столиком біля вікна — знайома постава, знайомий жест.

Серце пропустило удар.

Вона ще не знала, чи це він.

Але знала точно — історія, яку вона вважала завершеною, тільки починалася.