Розділ 45

Вода була гарячою, але не такою гарячою, як дотик її шкіри. Вони не говорили. Слова були зайвими. Вероніка стояла до нього спиною, і Майкл, взявши мило, почав обережно мити її спину. Його пальці, звиклі до зброї та жорстких рукостискань, були неймовірно ніжними. Він уникав рани, але кожен його рух був обіцянкою захисту.

Потім вона обернулася. Вода стікала з її вій, змішувалася з сльозами, яких вона не намагалася приховувати. Він не запитав, чому вона плаче. Він просто притягнув її до себе, і вони стояли під струменем води, немов вода могла змити весь біль, весь страх, всю брудну правду зовнішнього світу.

Він намилив її волосся, і вона закрила очі, віддаючись цій простій турботі. Для неї, яка завжди була змушена бути сильною, дозволити комусь піклуватися про себе було актом капітуляції. І капітуляції солодкої.

Коли вони вийшли, загорнуті в великі махрові рушники, повітря в спальні здавалося чистішим. Вони не поспішали одягатися. Вони сиділи на краю ліжка, плечима торкаючись один одного, і дивилися у вікно на сосни, що коливалися на вітрі.

— Я не хочу повертатися, — тихо сказала Вероніка. — Не туди. У той будинок із портретами чужих предків і поглядами твоєї тітки.

Майкл взяв її руку. Її пальці були крихітними у його долоні.
— Нам не обов'язково повертатися туди одразу. Ми можемо залишитися тут. На кілька днів.

Вона подивилася на нього з надією.
— Правда?

— Правда, — він кивнув. — Але потім ми повернемося. Бо бігти — не вихід. Ми повинні показати їм. Всім. Що ти — моє рішення. І ніхто не має права це оскаржити.

У його голосі не було виклику. Була констатація факту. Він не просив дозволу. Він повідомляв.

— А якщо вони не приймуть? — несміливо запитала вона.

— Тоді вони втратять нас обох, — відповів він просто. — Але вони не настільки дурні. Вони побачать, яка ти сильна. І яка ти мені потрібна.

Вона схилила голову йому на плече. Вона не була впевнена. Але він був упевнений. І зараз цього було достатньо.

Вони провели той день у будинку. Вони не говорили про «червоних», про Томаса, про минуле. Вони говорили про дрібниці. Про те, яку книгу вона читала в дитинстві. Про те, як він вперше сів за кермо. Вони будували міст один до одного через прості історії.

Вночі вони лежали в ліжку, і він тримав її, обережно оминаючи поранене плече. Вона заснула першою, її дихання було рівним і спокійним. Майкл лежав і дивився в стелю. Він знав, що попереду — битва. Не зі зброєю в руках, а з упередженнями та традиціями його ж родини. Але вперше в житті він не боявся битви. Бо тепер у нього було заради чого битися. Не за територію чи владу. А за право прокидатися щоранку поруч із нею. І ця ціль здавалася йому найважливішою у світі.

Коли Майкл прокинувся , він знайшов порожній простір замість теплого тіла Вероніки. На комоді лежала записка, написана її акуратним, злегка вишуканим почерком:

«Поїхала по справам. Не хвилюйся. Буду на обід. Твоя В.»

Він посміхнувся. Її самостійність, яка колись дратувала його, тепер викликала ніжність. Він уже уявляв, як вона командує його людьми, вимагаючи машину для своїх «справ».

Обідня пора минула, а її все не було. Легка тривога почала зростати в грудях, коли раптом почувся звук автомобіля. Майкл підійшов до вікна і побачив машину Артура, з якої вийшла Вероніка з кількома великими пакетами. Але дивно було те, що з нею були Артур і Джон.

Майкл вийшов на поріг, готовий до будь-чого. Але Артур, замість звичайного похмурого бурчання, широко усміхнувся і, не кажучи ні слова, міцно обійняв його, похлопав по спині.

— От і добре, брате, — прогримів він. — Томас сказав передати. Ми все знаємо. І ми... — він зробив паузу, підбираючи слова, — ми за вас. Обох. Тож у тебе зараз офіційна відпустка. Живіть тут, скільки заманеться. Справу ми самі подіємо.

Майкл завмер. Це було настільки несподівано, що він на мить онімів. Він подивився на Джона, який стояв трохи осторонь і посміхався.

— Так, — підтвердив Джон. — Тітонька Полі ще бурчить, але вона вже не кидається. Каже, «краще вже ця, ніж взагалі ніхто».

Майкл відчув, як з нього звалився гігантський тягар, про який він навіть не підозрював. Він не усвідомлював, наскільки важко йому було боротися з власною родиною, поки ця боротьба раптом не закінчилася. Він кивнув, не знаходячи слів.

— Ну, я поїхав, — сказав Джон, сідаючи в машину. — Не сваріться тут без мене.

Артур теж розвернувся.
— Так, і про рану її не забувай, Майкл. Доглядай.

Залишилися вони з Веронікою. Вона стояла, нервово посміхаючись, і тримала свої пакети.

— Ну що, — сказала вона, коли машина зникла з виду. — Допоможеш занести? І... приготовся. Тому що сьогодні ти будеш оцінювати мої нові образи.

Майкл підійшов, взяв у неї пакети і, нахилившись, поцілував її у вушко.
— З нетерпінням чекаю, — прошепотів він.

Вони зайшли в будинок, і вона почала викладати покупки. Це були не просто речі. Це були деталі їхнього спільного майбутнього. Новий посуд, затишна скатертина, кілька книг. А потім вона дістала кілька пакетів з одягом.

— Ну, — сказала вона, підіймаючи на нього очі, в яких грали блискавки. — Готовий до показу моди?

Він сів у крісло, сприймаючи її гру, і з вдячністю у серці за братів, які прийняли його вибір. За цей будинок. І за цю неймовірну дівчину, яка навчила його не тільки воювати, але й жити.