Розділ 41

Його погляд був важким, немов він наважувався на щось. Він увійшов, зачинив за собою двері на ключ, і обернувся до неї.

Тиша. Лише важке дихання та віддалений гомін музики.

— Ти... — почала вона, але голос зрадив її.

Він не сказав ні слова. Він просто зробив крок, потім другий, і опинився перед нею. Його руки піднялися, але не для того, щоб схопити її. Вони обережно, майже благоговійно, обхопили її. Він притягнув її до себе, і вона не чинила опору. Її тіло, напружене тижнями страху та брехні, раптом розслабилося в цій знайомій безпеці.

Вона зарилася обличчям у його груди, відчуваючи запах його парфумів, змішаний із запахом зброї та холодної сталі. Він був реальним. Він був тут.

— Я думала, ти кинув мене, — прошепотіла вона, і її голос звучав зламано.

Він відсунувся, щоб подивитися їй у вічі. Його обличчя було суворим, але в очах горів вогонь, якого вона не бачила навідь у найнебезпечніші моменти в лісі.

— Ніколи, — вимовив він, і це було сильніше за будь-яку клятву. — Я завжди йшов за тобою. Просто не так, як вони очікували.

Він нахилився, і їхні губи зустрілися. Це не був ніжний поцілунок. Це було відчайдушне, голодне злиття, пошук підтвердження, що вони обоє ще живі, що вони все ще разом, незважаючи на всі перешкоди. Він був солоним від її сліз, гострим від її болю, і солодким від її відповіді.

У цю мить двері вбиральні з грюком відчинилися. На порозі стояв Євген. Його обличчя спотворював гнів. Він бачив їх — обійнятих, злитих у поцілунку, немов нічого не сталося.

— Цікаво, — він прошипів, його голос був отруєним. — Це така ваша традиція? Цілуватися з колишніми на власному весіллі?

Майкл не відступив. Він повільно відірвав свої губи від губ Вероніки, але не відпустив її. Він повернув голову до Євгена, і його погляд став таким холодним і небезпечним, що навідь самовпевнений ватажок «червоних» мимоволі зробив крок назад.

— Весiлля, — сказав Майкл тихо, — ще не почалося. А ось війна... зараз почнеться.

Слова Майкла ще не встигли розтанути в повітрі, як його рука мов блискавка здійснила різкий рух під піджааком. Пролунав глухий, приглушений постріл. Він стріляв з невеликого пістолета з глушником, що був захований у кобурі на поясі.

Постріл був хистким і точним. Куля влучила Євгену в плече, саме в ту саму м'язову групу, що паралізувала руку. Він не хотів убивати. Не ще. Він хотів, щоб той відчув біль. І щоб вивів його з гри.

Євген ахнув, його тіло відкинулося назад, вдарившись об двері. Його обличчя спотворено від болю та шоку. Він скорчився, схопившись за рану, з якої вже сочилася кров.

Майкл, не витрачаючи часу, штовхнув його тіло назад у вбиральню, у темряву. Він вийшов, зачинив двері і повернув ключ, залишивши Євгена благати про допомогу в самотності.

Він повернувся до Вероніки. Її очі були широко розкриті, але в них не було страху. Лише холодне, визвольне задоволення.

— Тепер, — сказав Майкл, його голос був низьким і не терпів заперечень, — починається справжнє весілля. Тримайся близько до мене. І не відпускай мою руку.

Він простягнув до неї руку, і вона вхопила її, їхні пальці міцно переплелися. Він витягнув з-під піджака звичайний, тепер уже гучний пістолет. Його обличчя було спокійним, але в очах горів вогонь битви.

Він відчинив двері вбиральні, і вони вийшли назад у залу, де лунав музика та сміх. Але тепер для них це був лише шум, що передує бурі.

Перший постріл, який зробив Майкл, був у стелю. Гучний, оглушливий звук розірвав веселощі на шматки. Музика затихла. Настала тиша.

— Весiлля скасовано, — оголосив Майкл, його голос пролунав чітко і владно. — Почалася розплата.

І тоді ззовни, начебто у відповідь на його слова, почулася черга з автомата. Це був сигнал. Люди Шелбі почали штурм.

Зазвичай елегантний зал перетворився на хаос. Майкл, не відпускаючи руку Вероніки, рухався до виходу, відстрілюючись від кожного, хто намагався їм завадити. Він був її щитом, її месником, її порятунком. І в цю мить, серед пекла, яке він сам і влаштував, вони були разом. І це було сильніше за будь-який страх.