Розділ 38

Фотографія, розмита, зроблена здалеку, але невловима, лежала на столі в кабінеті Томаса Шелбі. На ній була зображена Вероніка. Вона була в елегантній сукні, її волосся акуратно укладене. І вона посміхалася. Легко, майже природно. Поруч із нею стояв світловолосий чоловік, Євген, і тримав її за руку. Вони виглядали... як справжні заручники.

Артур, побачивши фото, вилупився на нього, ніби бачив привида.
— Це... що це? Вона ж усміхається! Наче їй там добре!

Джон взяв фотографію в руки, вивчаючи кожну деталь.
— Може, її зламали? Погрожували ще чимось?

Томас мовчав. Його погляд був прикутий до посмішки Вероніки. Він бачив не щастя. Він бачив напругу в куточках її губ, легку, майже непомітну штучність у погляді. Він бачив маску. Таку ж ідеальну та мертву, як і його власна.

— Її не зламали, — нарешті промовив він тихо. — Її купили.

У цю миту двері кабінету з грюком відчинилися. На порозі стояв Майкл. Він не спав уже кілька днів, його одяг був у пилу, але очі горіли холодним, сфокусованим вогнем. Він побачив фотографію в руках у Джона.

Він підійшов і вихопив її. Його пальці здавили папір, зморщуючи краї. Він дивився на неї. На її посмішку. На руку того чоловіка, що лежала на її.

Тиша в кабінеті згусла, стала важкою, як свинець. Усі чекали вибуху. Крику. Люті.

Але Майкл не кричав. Він завмер. Його обличчя стало абсолютно беземоційним, більш страшним, ніж будь-яка лють. Він дивився на фотографію так, наче намагався прожегти її поглядом.

— Де? — одне слово, вимовлене тихим, сичачим шепотом.

— На зібранні «червоних». Вчора ввечері, — пояснив Томас. — Фото приніс один з наших людей.

Майкл повільно поклав фотографію на стіл, розгладжуючи її долонею. Його рухи були м'якими, майже ніжними, і від цього стало ще страшніше.

— Вона не посміхається мені, — сказав він, і його голос був пустим. — Вона посміхається тому, що її змушують. Вони погрожують їй. Чи... погрожують нам.

Він підвів погляд на Томаса, і в його очах була жахлива ясність.
— Вона жертвує собою, щоб захистити нас. Вона грає їхню гру, щоб ми залишилися цілими.

Артур не вірив своїм вухам.
— Ти це з фото зрозумів?

— Я зрозумів це з її очей, — відрізав Майкл. — Вони мертві. Вона сховалася всередину. Вона... здалилася.

Він знову взяв фотографію. Цього разу його пальці торкнулися її обличчя.
— Вона думає, що ми кинули її. Вона думає, що вона одна. І вона робить те, що повинна, щоб вижити. І щоб ми вижили.

 Він підвівся.— Я зроблю пропозицію Сарі

Тиша в кабінеті після слів Майкла була оглушливою. Навіть Томас, зазвичай незворушний, відставив склянку з віскі.

— Що? — не повірив своїм вухам Артур. — Ти одружишся з ким? З цією... Сарою?

Майкл стояв, закутий у свою звичайну, холодну байдужість. Жодної риси страждання, жодного натяку на біль, який, мабуть, розривав його зсередини.

— Так, — він сказав просто, ніби оголошував про наймання нового клерка. — Вона молода, її родина нам віддана. Це логічний крок.

— А Вероніка? — вибухнув Джон. — Ми що, просто забудемо про неї? Після всього? Після того, як ти...

— Вероніка зробила свій вибір, — різко перервав його Майкл. Його голос був сталевим. — Вона обрала сторону. Фотографії говорять самі за себе. Вона їхня тепер. Ми не можемо ризикувати імперією заради однієї дівчини, яка нас зрадила.

Він говорив це з такою переконаністю, що на мить навіть Томас засумнівався. Може, вони справді щось пропустили? Може, ця історія з «примусом» — лише вигадка?

— Але... їй сімнадцять, — тихо намагався щось сказати Артур.

— І що? — Майкл підвів на нього погляд, повний презирства. — Вона виглядає і поводиться як доросла. Вона прийняла доросле рішення. Ми закриваємо цю тему.

Він розвернувся і вийшов з кабінету, залишивши братів у стані шоку. Він йшов по коридору маєтку, його кроки були твердими та впевненими. Він кивав служницям, віддавав короткі розпорядження. Зовні — це був звичайний, трохи втомлений Майкл Грей.

Але коли він зачинився у своєму кабінеті, його тіло здригнулося. Він сів за стіл, схопившись за край так, що кістяшки побіліли. Він закрив очі, і перед ним знову постала та фотографія. Її посмішка-маска. Мертві очі.

Він знав. Боже, як же він знав, що це була гра. Що вона гине там всередині, продаючи свою душу, щоб захистити їх. Але він також знав, що «червоні» будуть стежити за кожним його кроком. Його відчай, його лють — це саме те, чого вони хотіли. Це зробило б Вероніку ще ціннішою як мішень для тиску.

Його одруження з Сарою... це був щитий. Жорстокий, цинічний, але необхідний. Він повинен був переконати всіх, особливо «червоних», що Вероніка більше не має для нього значення. Що він рухається далі. Це була єдина надія знизити її цінність як заручниці, змусити її охорону розслабитися.

Він відкрив очі. Вони були сухими та холодними. Він дістав з кишені маленький, потертий металевий предмет — ту саму шпильку, якою колись лагодив її сукню. Він стиснув її в долоні, відчуваючи, як холод металу впивається в шкіру.

— Тримайся, — прошепотів він у порожнечу кімнати, звертаючись до неї, до тієї, кого змушений був зрадити вголос, щоб врятувати в душі. — Будь сильною. Я йду. Просто не так, як вони очікують.

Він не страждав на публіку. Він перетворив своє страждання на зброю. І ця зброя була спрямована на тих, хто посмів забрати його.