Розділ 37

Двері знову відчинилися, і цього разу Євген увійшов не один. Поруч із ним був інший чоловік — кремезний, з обличчям, зіпсованим шрамами, і маленькими, свинячими очима. Євген сів на стілець, його поза була розслабленою, але в очах читалася невблаганна рішучість.

— Вероніко, — почав він, немов продовжуючи давню розмову. — Ми розуміємо, що ти можеш бути... налаштованою скептично. Але сьогодні ввечері відбудеться невелике зібрання. Наші союзники. І ти будеш там. Як моя наречена.

Вона мовчала, стиснувши повідки.

— Ось у чому справа, — втрутився кремезний, його голос був хрипким, наче з тріском перетинав дерево. — Ти вийдеш з посмішкою. Будеш виглядати щасливою. Будеш триматися за руку Євгена. Як гарна, слухняна наречена.

— Інакше... — Євген взяв слово, його тон став солодким, отруйним. — Інакше ми почнемо послідовно усувати твоїх колишніх. Почнемо з чогось простого. З того дядька твого, Лео. Ми знаємо, де він. Потім... може, того гарячого Артура. Або молодшого, Джона. Ми не вб'ємо їх одразу. Ми будемо калічити. І кожного разу, коли ти не послухаєшся, хтось із них отримає новий подарунок.

Слова впилися в неї, як ножі. Вона уявляла Лео, зламаного та скаліченого. Артура, позбавленого його сили. Джона, позбавленого його безтурботності. І Томаса... Полі… Майкла...

Це був не прямий погроз їй. Це було гірше. Це була погроза тим, хто, як вона думала, кинув її. Але навіть тепер, коли вона ненавиділа Майкла за його втечу, вона не могла бажати йому болю. І Лео... він був єдиною родиною.

Вона підвела на Євгена погляд. У її очах не було страху. Там була холодна, безодня пустота.

— Я зрозуміла, — тихо сказала вона.

Євген усміхнувся, вражений своєю перемогою.
— От і чудово. Я знав, що ти розумна дівчина.

Вони вийшли, залишивши її саму. Вона сиділа на ліжку, огорнувши себе руками. Її тіло тремтіло, але не від страху. Від люті. Люті на свою безпорадність.

Вона зрозуміла правила нової гри. Вона більше не могла дозволити собі відкритий опір. Кожен її погляд, кожна міміка тепер мали ціну. Ціною було життя та здоров'я тих, хто колись був її світом.

Коли ввечері за нею прийшли, вона була готова. Вони допомогли її одягнути в просту, але елегантну сукню. Вона не дивилася у дзеркало. Вона зосередилася всередині, будуючи стіну навколо свого справжнього «я».

У залі, заповненому чужими, ворожими обличчями, вона йшла поруч із Євгеном, його рука міцно тримала її за лікоть. Вона відчувала на собі погляди — цікаві, оцінюючі, знущальні.

Вона підняла голову. На її обличчі розквітла легка, ледве помітна усмішка. Вона не була щасливою. Вона була маскою. Ідеально виточеною, незграбною маскою слухняної нареченої.

Вона сміялася в потрібних місцях, кивала, коли Євген щось говорив. Вона дозволила йому тримати її за руку. Всередині вона кричала. Кричала від люті, від сорому, від бажання вдарити його по обличчю.

Але вона цього не зробила. Бо десь там, у темряві, жили Лео, Артур, Джон... і Майкл. І її непокора стала би для них вироком. Вона продала свою гордість, щоб купити їм безпеку. І ця угода була гіршою за будь-які кайдани.