Розділ 36

Світ звузився до чотирьох стін незнайомої кімнати. Біль у плечі став постійним, пульсуючим тлом існування. Її перев'язували, годували, але не випускали. Це вже не було грубим насильством. Це була витончена жорстокість — ізоляція.

Вероніка лежала на твердому ліжку, вдивляючись у тріщину на стелі. Вона намагалася не думати про Майкла. Ця думка була занадто болючою. Він залишив її. Спочатку втік, а потім, найімовірніше, просто відмовився від неї, вирішивши, що вона — занадто великий клопіт. Сімнадцять років... Може, саме це стало останньою краплею. Дорослий, розсудливий Майкл Грей не міг зв'язати своє життя з дитиною.

Але гірше за власне розчарування були візити того чоловіка. Ватажка. Він називав її «нареченою». Говорив про їхнє «майбутнє» з таким самовпевненим спокоєм, що аж нудотно робилося. Він не намагався торкатися до неї. Він намагався зламати її волю, перетворити її на послушну ляльку в своїй грі.

— Твої Шелбі кинули тебе, — говорив він, сидячи в кріслі. — Вони не прийдуть. Навіть той, Майкл... він просто використав тебе і кинув, коли справа пахла смаженим. А я пропоную тобі реальну силу. Повагу.

Вона мовчала. Але всередині все кричало. Вона не хотіла його сили. Не хотіла його поваги. Вона хотіла повернутися додому. Але де її дім? Той самий маєток, де її вважали зрадницею? Чи холодна орендована кімната?

Рана боліла сильніше. Це був не лише фізичний біль. Це був біль від зради, від самотності, від усвідомлення власної безпорадності. Вона завжди була сильною. Завжди контролювала ситуацію. А зараз вона була лише тріпкою в чужих руках.

Однієї ночі вона не витримала. Сльози, які вона так довго стримувала, потекли з її очей, змішуючись з потом від болю. Вона притиснула обличчя до подушки, щоб ніхто не почув. Вона плакала не через біль. Вона плакала через Майкла. Через те, що він не прийшов. Через те, що він, можливо, ніколи не приходив.

«Тримайся, — шепотів вона самій собі, повторюючи його слова з того вечора на балконі. — Тримайся.»

Але сили вичерпувалися. Надія згасала. Вона починала вірити в те, що говорив ватажок. Що її кинули. Що вона нікому не потрібна.

Коли на світанку вона засинала, знесилена від сліз, останнім образом перед її закритими очима було не обличчя Майкла. Це був спокійний, холодний погляд Томаса Шелбі. Погляд людини, яка ніколи не поступається. І цей погляд дарував їй дивну, зледенілу впевненість. Шелбі не пробачають образ. Навіть якщо вони кинули її, вони не дозволять іншим її забрати. Це була не надія на порятунок. Це була надія на помсту. І наразі цього було достатньо, щоб триматися.

Ранок приніс із собою не лише тупий біль у плечі, але й нове приниження. Двері відчинилися, і до кімнати увійшов Євген. Він був у чистому, але простому костюмі, його світле волосся було акуратно зачесане, а темні очі оцінювали її з тихим, володіючим задоволенням. Він був лише на пару пальців вищий за неї, лежачу, і Вероніка миттєво подумала, що в підборах вона б легко перевершила його. Ця дрібна деталь чомусь додала їй злісної сили.

Слідом за ним у кімнату несміливо зайшла літня жінка з сірою скринькою в руках, оглядаючись з очевидним страхом.

— Кохана, — промовив Євген, і ці слова пролунали, наче отрута. — Сьогодні важливий день. Пані Люсія прийшла, щоб зняти з тебе мірки. Для твоєї весільної сукні.

Вероніка відчула, як її нудить. Вона мовчки дивилася на стелю, стиснувши губи.

— Ну ж бо, не соромся, — він зробив крок ближче. Його усмішка була тонкою, як лезо. — Ти ж хочеш виглядати прекрасно в наш день? Ми ж не хочемо, щоб твої нові... друзі подумали, що я про тебе не піклуюся.

Він кивнув кравчині. Та, тремтячи, підійшла до ліжка.
— П-пані... якщо ви могли б п-підвестися...

Вероніка не рухалася. Вона відчувала, як кожна клітина її тіла опирається цій виставі. Вона не буде брати участі у цьому ляльковому театрі.

Євген зітхнув, наче маючи справу з непослушною дитиною.
— Вероніко, ти розумієш, що можеш робити це легко і швидко, а можеш — важко. Вибір за тобою. Але сукня буде пошита. І весілля відбудеться.

Його спокій був жахливішим за крик. Він не погрожував безпосередньою розправою. Він просто констатував факт, ніби її воля не мала жодного значення.

Кравчиня, бачачи, що дівчина не рухається, несміливо простягнула до неї сантиметрову стрічку. У цю мить Вероніка різко сіла на ліжку. Гострий біль проколов плече, але вона не показала види. Вона вп'ялася поглядом у Євгена.

— Я не буду твоєю нареченою, — виговорила вона, і її голос був сичим від накопиченої ненависті. — Ти можеш одягти мене у що завгодно. Це не зробить тебе чоловіком. Це зробить тебе клоуном, що одягає труп.

Очі Євгена звужувалися. Вперше на його обличчі з'явився вираз справжнього роздратування. Він зневажав непокору.
— Ти побачиш, — тихо сказав він. — Ти побачиш, як стає справжньою дружиною. А зараз... знімай мірки, — це був вже наказ, звернений до кравчині.

Вероніка залишалася нерухомою, поки жінка, що тремтіла, обводила сантиметром її плечі, талію, стегна. Кожен дотик був образаю. Кожна цифра, що вимовлялася вслух, — приниженням. Вона відчувала себе реччю. Товаром.

Коли вони залишилися, вона знову впала на подушки, відчуваючи, як її тіло горить від сорому та люті. Вони не просто ув'язнили її. Вони намагалися стерти її особистість, перетворити на атрибут влади якогось дріб'язкового бандита. Але в цій люті, серед болю та принижень, народжувався новий, холодний метал. Вона не зламається. Вона буде жити. Щоб одного дня подивитися йому в очі і плюнути в них. Навіть якщо це буде останній, що вона зробить у своєму житті.